ЖОВТИЙ КНЯЗЬ



Категории Василь Барка ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/
1961р.

Оригинал 1 Мати наряджає доню й радiє. Але вдушу закрадається тривога — знову навiщось повели чоловiка в сiльраду. Чiпляються i гризуть: давай — як не грошi, так хлiб. Сiм'я зi страхом чекає батька — чи не станеться чогось жахливого. Збираються йти до церкви. Оленка несмiливо питає, чи, може, ïй не йти, а то з неï смiються, глузують вчителi й учнi. Дарiï Олександрiвнi прикро, що ïï дитину даремно кривдять, але вона говорить дочцi: Терпи! Це годиною краще, нiж цiлий вiк хвалять. А в самоï от — от схопиться гнiв: справедливий був би, але чимсь небезпечний. Нехай зникає в обширi серце, де нема йому чим горiти. Син — первiсток пiдкорився страховi i промовив з чужого голосу: Навiщо пережиток? Малi думають, що мама темнiша тих, хто в школi навчає, бо тi ходять з новими книжками, а вона старi читала... Так там була правда i серце, а що в теперiшнiх? Зла настирливiсть. Вiдчуває мати, як день у день вони настроюють дiтей проти ïï думки i волi. Дiти очужiли. А що робити? Вони сильнiшi. Обличчя у матерi видовжене, щоки запали, очi темно — сiрi без гострого блиску. Недавно Оленка одержала в школi з — за своïх пустощiв та недбальства кiлька низьких оцiнок. Мати, побоюючись насмiшок: мовляв, дурна дитина у вас, грiзно нагримала на доньку й мало не вдарила ïï. Та сполотнiла, ледь не знепритомнiла, потiм так заридала, що всi аж злякалися й кинулися ïï втiшати. Потiм постаралася, стала краще вчитися i радiла за маму, якiй дуже хотiлося бачити високi бали в ïï зошитi. Мати потайки картала себе за той гнiв. I згодом порадила своïй блiдiй, зi свiтлими очима доньцi: Оленко, дражнитимуть, що в церкву пiшла, то промовч! ïхнє зло щезне, а правда — нiколи. Правда буде з ними i на небi, якщо будуть достойнi, житимуть прощаючи i люблячи. Оленка взяла свiй зошит, тримає в руках, хоче, щоб мама подивилася i похвалила. Для Дарiï Олександрiвни це свято — бачити доччинi кривулi, але вона боïться перехвалити дiвчинку. Зайшла сусiдка Ганна, посумувала, що ведуть людей у сiльраду правити (збирати) останнiй хлiб. Пiсля цих слiв у хату нiби тiнь заступила i бiда заглянула у вiкна. Зажурилися ще й через дiтей, яким наторочено, що новi книжки церкву переросли. А тi книжки мертвi! Та й що зараз за навчання! Ранiше скiльки напам'ять знали i пiсень, i казок. Тепер цього немає. 2 Хлiбороби села Кленоточi, зiбранi в сiльраду недiльного ранку, слухають промовця. Мирон Данилович дивиться на виступаючого i думає, що той через усiх i все переступить. Очi окунюватi, iз скипiлими затятими та жорстокими поблисками. Доповiдач починає здалеку, а закiнчує корчуванням несвiдомих елементiв i зметенням ïх з лиця землi. Катранник з образою i жалем думає: Так би зразу казав — давай весь хлiб, бо вб'ємо! — як здобичник. А то кружить змiєм i мучить. Григорiй Отроходiн карбував слова з почуттям власноï правоти. Постанова є — i виконай, чого б це не коштувало, хай навiть життя. Так i його керiвник сказав: Взяти хлiб з мертвих — весь! Отроходiн знає: хоч i зневажливо слухають хлiбороби, але наляканi. Подумаєш! — царi... Жуки з поскорузлими мiзками, а глядять, як шляхта: на кого? З пiдвищення, нiби драматичного кону, видно ïх обличчя; всюди вирази гостроï вiдрази, очi — з вогниками; тривога i похмурiсть вiє по залi. Дехто збайдужiв. У поглядi того, що бiля вiкна, вражає докiр з фосфоричною гiркотою свiчення, вiд якого трудно вiдхилитись. Перевiрити: притаєний! — з iндусiв (одноосiбникiв, тих, хто не хотiв вступати в колгосп); навколо таких, як правило, гнiздиться опiр. Мирон Данилович стояв, якдо стовпа прикутий. З вигляду — середнiй чоловiк. I прiзвище звичайне, сiльське — Катранник. Очi сiрi, аж сивi. Вилиняла сатинова сорочка, сiрий старий пiджак. У вiкно видно, як кiнь, прив'язаний мiж штакетин, намагається дотягтися до бадилини. Вже ми — як той кiнь! — знов мучиться думкою Мирон Данилович. — Прикрутила партлiнiя, бур'янця не вхопим. Дядьки принишкли, як соняшники перед грозою, а Отроходiн розмахує руками i викрикує: Зробимо, якз ворогами, — в разi невиконання! Вiдповiдатимуть i сiм'ï... Мирон Данилович похилив голову, бо знав, що дiйсно розправляться, як це було в часи, коли заганяли в колгоспи. Хай вiн уже пропаде, а сiм'я чим винна? I до кого вдатися? Чого з ненашоï сторони лiзуть, сидiли б вдома... Ну, частину бери, i нам зостав; так куди там! Весь хлiб дай, а сам згинь. Ми ж не лiземо до них. От пiшли б по Москвi i в хату цього гризуна — теж, i почали ритись: борошно сюди, картоплю сюди — все, все. А тепер спухнiть з голоду! Не йдем же. Коли б i могли, не пiдем. З цiкавiстю i вiдразою роздивлявся селянин промовця, а сам думав, що хтось десь, боговорожий, схотiв швидко нагребти грошi, — i переллються сльози в золото, наситять жадобу. I справа ця показана на мiсяцi — як Каïн пiднiмає Авеля на вила. Коли Отроходiн закiнчив, несподiвано виштовхався наперед сухенький хлiборобик i спитав з вiдчаєм, хто ж дiтей вiзьме, хто годуватиме, як ïх не стане, адже весь хлiб забраний. Дядьки й собi загомонiли, але Отроходiн скипiв, закричав, ще й пообiцяв арештувати тих, хто порушує тишу. 3 Микола та Андрiй сидiли на подвiр'ï i спостерiгали, як сусiдськi хлопцi намагалися залiзти на повiтку (сарай). Тодi Микола попросив брата сходити до сiльради й подивитися, як там тато. Бiльший має право посилати, i Андрiйко слухається. Звик! Шанував брата: той боронив, завжди добрий i справедливий, з тихою i свiтлою думнiстю в худорлявому виглядi. Але iз сiней сiльради вже виступили два сизомундирнi мiлiцiонери, а назустрiч прямували мiсцевi партiйцi. Микола злiсно промовив: Хлiбо-труси! Андрiй i собi: Ами нi: михлiботруди. Хлопцi почали придумувати рiзнi прiзвиська тим, хто одбирав у ïхнiх батькiв хлiб. Це були хлiбопроси i хлiбовози, хлiбокради, хлiбобери та хлiбохапи. Микола попередив молодшого брата, щоб той нiде такого не говорив, бо через них тата можуть замучити по арештах. Вигляд промовця нагадав Мирону Даниловичу страшного звiра, який часто марився ночами. Селянин думав: Ну, ящiр i є! Скоро — час головного, який вiд прiрви i мучитель... Недавно навiть питав у батюшки, вiд чого такi марення та думки i що його робити. Священик сказав: Стережiть серце i не впускайте оману, воюйте з нею! Вернiться в повну смиреннiсть i живiть любов'ю, як свiтлом: до всiх, до Бога найбiльше. I молiться в кожну хвилину. Молитва — найдужча сила на землi. Iдучи по вулицi, Отроходiн поглядає на двори i ображається, чому тисячники (двадцятитисячники) звуть пункт призначення Муходрянськ? Даремно, адже на селi не так уже i погано. У столицi влiтку повно пилу й диму, а тут зелень i росянi свiтанки. Ну, а взимку, звичайно ж, краще в столицi. Там народивсь i п'ястуком окрiпнув: для неï ладен свiт перетрусити — в перемiну або загибель. Меткi очi в Отроходiна! Тiльки раз обтяжився помилкою, залюблений в одну з колишнiх технiчних секретарок обкому. Про ïï зовсiм легенький нахил до бухаринськоï фракцiï взнав аж при розквiтi в сердечнiй драмi. Почав вiдступати i порвав вiдносини, але тiнь пригоди простяглася на життєпис. Приятелi, що коло оргбюро, зрештою зам'яли дрiбний прогрiх. Ретельнiсть вiн виказав несамовиту! I зрозумiв одну дуже важливу для себе iстину: Ти хоч би перепронакомунiстичний i в програмi, i в лiнiï, i в дисциплiнi, i катзна в чому, а тобi цiна в партiï — копiйка зелена, якщо проморгав єство справи: чоломбитство хазяïновi! Якдобратися до самого верху, Отроходiн так для себе й не вiдкрив, бо шлях туди був закритий численними неводами, якими дрiбна рибка партiï вiддiлена вiд смачних мiсць, зайнятих рибищами. Тому вирiшив спробувати просунутися через низову мережу. Надiявся, що до хазяïна дiйдуть чутки про його ентузiазм. Йому вгорi нададуть великориб'ячу луску: ордени, путьовки, абонементи на видовища, грошовi конверти тощо... Вгорi — означає в столицi, в апаратi, там життя в дiйсному сенсi: з багатством змiсту, а передусiм без сонностi низу, де загрузли в побут, як тварини! — сорокаградусна, котлети з мухами, сiмейнi зради, духовна порожнеча i нудьга! Нудьга, хоч повiсся. Єдине, що гнiвило Отроходiна, так це те, що дядьки вiдмовилися мовчки вiдходити в землю. 4 Недiля випала найнещасливiша для Кленоточi й сусiднього села, звiдки приходили богомольцi, втративши свiй храм, який перетворили на склад. Церква давня, бiла, як празниковий хлiб. Пережила i татар, i пожежу. I ось повiдомили, що сьогоднi, пiсля вiдправи, ïï закривають. Поприходило багато людей, дiзнавшись, що служба остання. Батюшка сивий i слабоголосий, говорить про терпiння, про те, що можуть знищити тiло кожного, а душу вбити безсилi, бо вiчна. Мати Катранника, Харитина Григорiвна, слухає проповiдь iз зворушенням i сльозами, серцем сприймаючи слова про те, що Бог любить ïх, що як покаються, то вiн простить i помилує. Священик докоряє прихожанам, що багато з них забули про заповiдi Божi. Хоч i стоять у церквi, а в серцi — злоба. Гризня, огнем дихаєм чи байдужiстю. Заздрим i осмiюєм, лаєм чорно i шкодим ближньому, як змiï: без каяття, нiби так i треба. Хочем упертiстю пересилити Бога. Вийдем iз церкви i знов живем, як погани: в ненавистi. Бабуся страхається i думає, що справдi так стало в селi: розпились i розсобачились. Непоштивi ми, насмiшкуватi i злi, нещирi, плiткуєм, як свинi, про кожного — нечисто. Живем без страху Божого. В недiлю бiйка на вулицях. Озвiрiли! Хiба що кара справить. I похоплюється думкою — iнших засуджує, а сама за роботою забуває молитися. Закiнчилася проповiдьзi словами примирення: Забудьмо, хто кому винен. Обмиймо душi вiд злоби i станьмо, як одна сiм'я, в iменi Спасителя... Звернiмо очi до Нього в день iспиту, бо вже приходить. Будьмо твердi, як першi мученики перед звiрами... Люди плакали i бачили свою долю: обiкраденi i загнанi в осоружну гуртiвню, де стали — як жеброта, а хто не пiшов, того зацьковано в дворищi з нуждою. Усi повиходили з церкви i стали чекати комiсiю, яка описувала церковнi коштовностi. Аж ось наближаються переписувачi i з ними комсомольцi з ломами, сокирами та пилками. Раптом заспiвав псалма слiпий лiрник. Голова комiсiï став нервово вiдмикати церкву, а до дiда пiдскочив один: ти що тут, мовляв, контрреволюцiю розводиш! Натовп линув разом з комiсiєю. Поки та не отямилася, народ забирав церковне обладнання i ховав пiд поли, за пазухи. Кадила, священичi одежi, тацi, лампадки, корогви, книги — всi речi, якi можна врятувати вiд напасникiв, щезали негайно, як i самi люди. Незабаром не стало нi прихожан, нi цiнностей. Начальник забурчав, мовляв, нiчого, усе знайдемо, i звелiв знiмати дзвони. Люди мовчки дивилися на це плюндрування. Було сумно, як пiсля пожежi. 5 Пiдходячи до хвiртки, Дарiя Олександрiвна побачила, що йде чоловiк iз синами, а за ними суне бригада з пiдводою. Жiнка розумiє, що прийшли за останнiм, i скрикує, бо вже все забрано, як i землю. Розпорядчик лютує, називає ïх пiдкуркульниками, хоч вони бiднi й не дотяглися навiть до середнякiв. Вiн грозить, що покаже, як дiйсно буває забрано. А в сусiда школярi — пiонери пiд орудою партiйця скандують: Куркуль! Експлуататор! Вiддай хлiб! Сусiд спокiйно вiдповiдає, що вiн не експлуататор, хай подивляться на його руки i ще на чиïсь. Дiти зирнули на бiлi, м'якi руки директора — партiйця, але той грiзно звелiв ïм мiтингувати далi, погрожуючи хлiборобовi зробити з нього Свитченка (незаможника, який часто прилягав на морiжку i хропiв). Сусiд вiдповiв: Зробити з мене Свитченка легко; а от зробити з Свитченка мене — це труднiше. А на подвiр'ï Катранникiв бригада вганяє в землю щупи, копає лопатами, розхитує кожен стовпчик, дошукуючись захованого зерна чи чогось ïстiвного. В хижi все перевернули, забрали навiть квасолю, що була залишена на насiння, хлiб зi столу, бурячки червонi з дiжки. Мирон Данилович, як засуджений на шибеницю, бiлий, стояв пiд стiною проти вiкна. Була мить — йому здавалося: вхопить сокиру з пiдпiччя i розвалить голову розпорядниковi, бо так ограбував хату, що дiтей нагодувати нiчим... Жiнка метнулася вiдняти хлiбину, але ïï вiдштовхнули кулаками. Дiти стояли притихлi, настраханi. Коли бабуся зайшла до хати, то обмерла. Там було як пiсля землетрусу. Забрано все ïстiвне. Вона пiшла вмовляти вартового залишити що — небудь, а той нiби й не чує. Бо за ним Отроходiн, який проiнструктував: Забрати до крихти А далi, вгорi — вождь партiï i держави. Приголомшена сiм'я розкладала речi на мiсця. Потiм дiти запросили ïсти. Мати викопала десь на грядцi бурячкiв, зварила юшку, яку ïли iз сухарями, що були розсипанi по хижцi. Бабуся й мати переглядали одежину, бiдкались, що за горе на них насунулося. Мирон Данилович сказав: Походом на нас рушено. То тiльки видається, що ïх прапори червонi, вони темнi. Дружина попросила його стримуватися, щоб зберегти малих вiд страху. Господар згадав Лук'яна, якому до вподоби були новi закони. Вiн завжди перший за все голосує i зi всiм згоджується — його влаштовує i позика, i розкуркулення. Потiм Мирон Данилович розказав новину. Проïжджали через ïх станцiю Молотов i Каганович, наказували розбити кутки в хатах i весь харч винести, а хлiбозаготiвлю виконати якiсним зерном. Секретаря, який iз завданням не справився, арештували, i невiдомо де дiвся. А ще люди кажуть, що для тих двох у вагонi було всього повно, яку ресторанi, — i харчiв, i напоïв, i м'яса, окорокiв, ну, всього!.. Питва найкращi, котрi на експорт. Як люди взнали, аж дивно? Мати попросила не говорити такого при дiтях, щоб десь не вирвалося. 6 У повнiй темрявi, пильно прислухаючись, господар вiдкопував запас, для сiм'ï найдорожчий, — пшоно в клунку. Вiдiбрав трохи, решту закопав знову. Йшов додому крадучись. Тихцем зварили кашу, збудили дiтей до пiзньоï вечерi, ïли i не наïдалися. З тiєï ночi зайшла в хату невситима жадоба до ïжi. Мирон Данилович iз неспокою спав недовго. У сутiнках прокрався подивитися, чи не видно його сховку. Поглядав на обидва боки — що з рослин годиться в горщик. Знiчев'я пiшов навiдати Никифора Кайданця. Атам сидять, чекають обшуку. Раптом гуркiт у ворота — кличуть сiльрадiвцi хазяïна, тичуть йому повiстки. Коваль говорить, що вiн працював у мiстечку, там i оплатив податок. Йому погрожують, що, мовляв, раз не хоче вступати в колгосп, хай платить за всiма повiстками. А не захоче платити — значить ворог. Кайданець намагається розтлумачити непроханим гостям, що платити йому нiчим, бо не одержує заробiтноï плати в державнiй кузнi вже п'ятий мiсяць. Слухати його нiхто не хотiв. Приголомшенi горем Кайданцi зайшли до хати. Жiнка, все — таки на щось сподiваючись, промовляє: Може, перебiжить пошесть? Сусiдський тесля, що завiтав до них, вiдповiв: Перебiжить, а нас не буде! I згадав знайомого математика з академiï, якому стругав полицi для книжок. Той старий сказав, що так постановлено: народовi заплатити своïми шкiрами, як карбованцями великими. Бо ми крайнi, з кого дерти. Цiнностi церков перепроданi будуть. З'являться хитруни до пiвмертвого i покажуть сухарик, промовляючи: вiддай з грудей хрестик — сухарик дiстанеш! I вiддасть, аби пожувати щось, поки сконає. Господиня заперечила — ïй не вiриться, щоб з ними так. Сусiд Стадничук загарячився:Наслано збiсованих, i вони в немовлят з губи крихту хапають. Був я в дворi Касяненка: там дiти груднi, а цi прилiзли, риються в колисках... дiтей викидають просто додолу i дошукуються пiд пелюшками, чи нема крупинок, бережених на кашку; все чисто забирають! Ви собi мрiть iз немовлятами!.. Всi ж головнi начальники обшукiв i грабункiв, хто? — саранча з столицi. I сказав, що, мабуть, треба тiкати на Кавказ, поки не пiзно. Кайданець пильно слухав, а потiм запропонував жiнцi збиратися. Та заплакала, бо як можна вiд рiдних стiн вiдiрватися? Тодi господар вирiшив ïхати сам на пiдробiтки. Мирону Даниловичу ця думка теж запала в серце. 7 Мирон Данилович наближався до колгоспу. Йому жаль стало тих людей, яких заганяли в турлучну вигадку. На подвiр'ï метушня: поздихала худоба, забрана у селян. Тепер шукають винних. В одному дворi стурбованi господарi бiля околiлоï корови. Тiтки говорять мiж собою: I таке скрiзь. Птиця пада мертва, без причини. Дiд роздумує вголос: Чи не кiнець свiту це? Мирон Данилович проминув гай. Летiла галка i раптом впала мертва до нiг чоловiка, що той аж здригнувся. Катранника гукнув Калинчак Петро, косар, теж iндус. Поговорили про злi прикмети: мабуть, бiда близько. Петро розповiв про Зiнчен-ка, завiдуючого курортом, що був неподалiк. Той, хоч i партiйний, але допомiг йому, дав накосити сiна на своïй територiï, пожалiв дiтей. Колись його батько був розстрiляний через те, що не голосував за розкур-кулення. Незабаром i Зiнченка, i Калинчака викликали в мiлiцiю, але якось вдалося все влаштувати. Скоро завiдуючого курортом перевели кудись в iнше мiсце. Мирон Данилович йшов i похмуро думав, що лихо приходить, а помочi — нi вiд кого. Вiн намагався вiдiгнати вiд себе страшну примару, що весь час вважалася йому у виглядi чи то ящура, чи то змiя. Проходив мимо будинку партосередку i зненацька почув пострiл. Потiм голос жiнки, що кликала на допомогу. Мирон Данилович пiдскочив до сходiв, але звичний страх перед будинком, звiдки завжди сунуло i загрожувало начальство, приïждже — владичне, i тутешнє — дрiбне, проводячи розор, зупинив його. Потiм нагодився рахiвник сiльради, i вони разом зайшли: на пiдлозi в калюжi кровi лежав секретар райкому. Подивилися боязно на папери, що лежали на столi. А там — смертний вирок для села — наказ iз Москви, щоб здати дев'яносто процентiв хлiба державi. Нижче нерiвними рядками дописано рукою секретаря, що вiн не може цього зробити... Мирон Данилович робить висновок, що самогубець був по-своєму чесний. А рахiвник вiдзначив, що iнший би село задушив. I пiшов дзвонити до сiльради, повiдомляти про подiю. Прибули уповноваженi, Отроходiн, стали допитувати свiдкiв. Очi От-роходiна звузилися, коли вiн побачив Катранника. Раз незлюбивши i запiдозривши селянина, Отроходiн, як i iншi партiйцi, намагався зiпхнути жертву з життєвоï дороги будь — якими шляхами — правдою чи неправдою. Мирон Данилович вiдчув, як вiн опинився дичиною в мiцнiших, нiж залiзо, тенетахзапiдозрення. I серце впало. Свiдкiв допитували з погрозами, наказали мовчати про трагiчний випадок. Мирон Данилович пiшов, вiдчуваючи, що за цими подiями, можливо, потягнуться iншi, ще страшнiшi. Вдома розповiв дещо, а про записку секретаря мовчав, щоб не хвилювати рiдних, не ятрити ïхнi пораненi душi. Надвечiр до Катранникiв прибiгла тiтка Ганна i двоє дiвчат. Вони принесли коштовну церковну чашу i просили в Дарiï Олександрiвни поради, куди ïï сховати. Чаша сяяла, як живий вогонь, як вранiшня зоря. Жiнки зачаровано дивилися на святиню. Зробилося так гарно i спокiйно на душi. Але ж треба зберегти цю чашу, сховати десь надiйнiше, бо дiвчата, що вихопили ïï з — перед очей комiсiï у церквi, чекали вдома обшуку. Бабуся порадила звернутися до пiчниковоï жiнки, яка була дуже мовчазна i богобоязлива. Тим бiльше, що чоловiк ïï працює для колгоспу й обшукувати ïх не будуть. Послали по пiчникову Мар'яну Андрiйка, суворо наказавши нiкому нiчого не говорити. А самi присiли на призьбi й зажурилися. Здається, тiльки сонце у свiтi чуло ïхнi жалi. Пiчники вечеряли картоплею i трохи з олiєю — без хлiба. Мар'яна, лiтня невисока жiнка, з ознаками давньоï краси, почала хутко збиратися, почувши про справу, а малого гостя запросила до ïжi. Андрiйко спочатку боявся пiчника, але потiм, коли той пригостив хлопця ще й грудочкою цукру, посмiлiшав i став розпитувати, як той цукор роблять. Коли бiг додому, зустрiв сусiда з ïдким жовтим обличчям. Той кiлька днiв постiйно спостерiгав за Катранниками. Через це батько не мiг навiть пробратися до свого сховку по пшоно. А голод усе сильнiше починав дошкуляти, i капустянi корiнцi зовсiм не могли його вгамувати. Ретельно прислухаючись, пiчники вночi копали яму. Вони намагалися зробити це тихiше, щоб не накликати бiди. Чоловiк викопав цiлу шахту, зробив iз цегли та цементу сховок, поклав туди скриньку iз чашею i став загортати разом iз жiнкою яму. Зверху поклали скибки з травою. Працювали до свiтанку i сумно думали, що роботи в колгоспi для них уже нема, отже, треба виïжджати з села. Максим розповiдає жiнцi про зустрiч з головою колгоспу Вартимцем. Той ходить, як сновида. Худоба подохла й складено акта, що вiн у цьому винен. Каже: Вартимця нема того, що був. Знаєш, за годину деколи життя перевернеться. Служив ïм, як вiл, собi рвав жили i всiм — пiдганяв, бо вiрив: ось правда. Вони ж, по центрах, дров наламали чортам на розпал. З нами обходяться, як дурнi хазяï з собаками. От i я: пiду пiд суд, можуть i в концлагер загнати, i на розстрiл, значить, я ïм нiщо. Вiриш, що є чорти? I став розпитувати пiчника про пекельний вогонь. Потiм порадив якнайшвидше ïхати влаштовуватися на цегельний завод, поки там є робота. Пiчник порадився з дружиною i вирiшив скористатися порадою голови. 9 Тiльки Катранники прибрали на столi пiсля голодного снiдання — як комiсiя в дверi. Важкий, як iндик, обдутий уповноважений кидає спересердя до Мирона Даниловича:
— Гляжу, ще живий! Де ти ïжу береш, що не здихаєш? Вражений до глибини серця, батько подумав: Це менi смертi хочеш, присурганивши з своєï Москви, — за вiщо? Тобi ж не зичу гибелi! Раптом крик — знайшли закопанi на попелищi бурячки. Тепер — кiнець! Небагато бурякiв, а гамору навкруги — мов знайшли скарбницю царя. Перебирають знахiдку в мiшечок i складають опис. Шiкрятов радий! — i лається... Пiвдня пробули в смутку, нiби живцем похованi. Дiти просили ïсти, а дорослi зацитькували: терпи, дитино! Мирон Данилович вирiшив навiдатися до магазину, хоч знав, що харчi там бувають не частiше, нiжу пустелi. Зустрiв шкiльного сторожа. Той сказав, що дають борошно, але таке, що пiсля нього животи скручує. Мабуть, iз собачих кiсток зроблене. Та ще й дороге. Катранник добувся до прилавку. В нiс ударила така ïдуча гниль, що його ледь не знудило. Вийшов надвiр. Почув, що в хатi робiтника олiйного заводу продають макуху. Хоч дорого, але добру. Мирон Данилович подався туди, виторгував чотири кружки. Принiс додому, стали пробувати, радитися, що з нею можна зробити, щоб була здатна до вживання. Прийшла хвора тiтка Ганна i попередила, щоб не брали в Йосипенкiв борошно. Вона з'ïла лише шматок коржа, а ось так отруïлася. Iншi, хто купляв, теж покотом лежать, мертвi. Пiшла, ледве переставляючи ноги i несучи, нiби празниковий гостинець, кусник макухи. Катранники кiлька тижнiв живилися макухою, але й вона закiнчилася. Дiти так виголоднiли, що не могли сидiти в школi. Тим бiльше, що там холодно. Питає якось мати, чого сьогоднi дiтей вчили в школi. Тi вiдповiдають: Вчитель казав, що нашi батьки — саботажники... А ще про партiю, як гарно при нiй... Дарiя Олександрiвна подумала, що навчання можна перервати: Бо з якоï речi? Змордованi дiти вiд ïхнього голоду будуть душами калiчитись, завчаючи злу неправду про батькiв. Того дня наука для дiтей i скiнчилась. Микола став аж землистий; запав очима i щоками, i всiєю душею. Сорочка висiла на раменах, як на жердинцi. Хлопець увесь час мовчав i болiсно думав. Потiм озвався до батька: Половину вчителiв забрано, нема нашоï iсторiï... Менший зберiг живi поблиски в поглядi, хоч зробився схожий на старичка: голова велика, а шия тоненька, як стеблинка жита, i на нiй голова хитається: страшно постарiв хлопчик i смiх стратив. Тiльки в Оленки трохи радостi в очах, але вже, здається, нетутешньоï, — стала доня схожа на воскову свiчку: догоряти чистим вогником... ...Харитина Григорiвна враз ветха зробилась за осiнь — тiнь себе самоï; рука тремтить i зiр погас: неспроможна нитку в голку всилити, а недавно була видюща. I видається, час летить, як буря непрозорима, — всiх разом iз хатою вiдносить, наче пором, вiдiрваний вiд струни, до невiдомого урвища i водяного спаду, чорнiшого, нiж нiч. Дарiя Олександрiвна, хоч найменше ïсть, — усе дiтям вiддає! — але тримається, мов чудом. А висохла... висохла хворiсно. Губи окреслилися в страдному i строгому виразi, а разом — з почуттєвою тихiстю... Праведниця моя! — вiдгукнувся враз всiм серцем до неï Мирон Данилович, але не проказав цих слiв: боявся стратити ïх щирiсть, коли вимовить. Дiти сидiли в хатi, жуючи рештки вiд макухи, потiм майнули разом iз батьком у пошуках ïстiвного. На глухих садибах знайшли кiлька картоплин, бурячкiв, капустяних качанiв. Батько дивився на дiтей i з вiдчаєм думав: Бiдолашнi, бавляться i не знають, яке нещастя буде! Адже зараз лише осiнь, а скоро зима! Свiт для Мирона Даниловича перетворився з бiлого, свiтлого на чорний, у якому немає мiсця для душi. Вирiшив пiти спробувати щастя бiля млина — iнколи люди дiстають з кiлограм борошна. Якби поïсти справжнього хлiба, можна вiджити. Рвала серце жорстока несправедливiсть. Через те був нервовий, стривожений. Ледве дiйшов до млина. I побачив там цiлу крiпость. Навкруги никали люди, сiрi й дрiбнi проти такоï споруди.
— Он, залiзним колесом наш хлiб тягнуть: од твого рота i од мого: прямiсiнько в Москву i там далi, далi, чортовому синовi! — сказав дядько. Купка дiтей хотiла поза вагонами пробратися у двiр млина, але тут вискочили мiлiцiонери — бистрi, мов з цепiв спущенi, стали розганяти пiдлiткiв лозинами i ломаками, б'ючи по чому попало. Люди падали — хто скалiчений, а хто й зовсiм мертвий. Гурти селян в розпачливiй застиглостi: худi, як обгорiлi стовпцi, в лахмiтинах замiсть одежi, прикованi поглядом до брами. Там ïхнiй хлiб, що здобули в кривавицi чола, там борошно! — можна спекти буханчик i вiджити, i врятуватись... бо хилить бiда до землi, в чорноту, i нема надiï на пiдмогу i рятунок. Завантаженi поïзди iдуть один за одним, ледве вiдповзають. Торохтить пiдвода, пiдбираючи мертвих. ïх вiдвозять до ями, скидають i ледь притрушують землю. Мирон Данилович походив бiля брами i побрiв додому. По дорозi чув, як люди говорили, що треба ïхати на Воронежчину, там можна одяг помiняти на хлiб. Цi слова запали йому в душу. Вирiшив ïхати. Вдома вiн попросив жiнку вiдiбрати речi, якi можна помiняти. Вiдпочивши трохи i пожувавши макухи, знову пiшов на роздобутки — до Змiïного яру. Виривав iз струмка ïстiвнi корiнцi, збирав листя i складав у мiшок. Принiс додому — на обiд. Зварили юшку. Вона хоч i пiдкрiплювала трохи, але пiсля неï так болiсно нудило. Дiти нiмо мучилися, а дорослi дивувалися — звiдки в них терпець? — як у старих. Господар зiбрався в дорогу i пiшов, стривожено слухаючи тихий плач за собою. 10 До залiзницi Мирон Данилович пробивався крiзь завiрюху. Зустрiв iнших людей, якi теж були вигнанi з хат голодом i розбоєм уповноважених. На вокзалi скрiзь пiд стiнами, на камiннi, люди: в лахмiттi, знiченi вiд холоду; ïм довго ждати, бо потяги дуже спiзнюються. Катранник iз натугою проник через юрму до вагона, зайняв верхню полицю. Задрiмав i раптом вiдчув, що чиясь рука добирається до його кишенi. Шарпонувся — i злодiй зник, як примара. Мирон Данилович довго не мiг заспокоïтися. Дорога була довгою, з пересадками, i селянин боявся проминути Воронежчину. Зговорилися з дiдком — сусiдом. Той уже ïздив мiняти хлiб i все знав. Порадив триматися його. Пiдказав, що мiняти треба не на борошно, бо одберуть, а на щось iнше, наприклад лузгу. На станцiï, куди прибули, всюди облава. Мiлiцiя обшукувала всiх, жадiбними очима поглядаючи на клунки та мiшки й одбираючи найцiннiше. Жiнки в сльози, але на них не зважали, штурханами i ïдкою лайкою вiдганяли геть, хто впрошував. Поки йшли до села, дiдок розпитував Мирона Даниловича, чи той колгоспник. Катранник пояснив, що вiн iндус: так дражнять одноосiбника. Бо колгосп — то татарщина. Одкаснися своєï душi, стань побiгайлом. Об кусок рельси дзвякнуть, i ти потягнув ногу швиденько, як собака, бо битимуть. Що заробив, не бачиш; ти жили собi рви, а другий дурно рукою водить, мiраж рiвна: робочий день. Погана витiвка — на розор. Тодi дiдок пояснив: Не скажiть! Витiвка хитра. Знаєте, за яку цiну добро з колгоспiв беруть? За десяту часть i ще меншу, супроти цiни в магазинi, де це спродується... люди, капiталiзмовi не снилося! — Хвалять, що то дорога в радiсть, а я думаю — в хлiвець. — Бо силуванi. Якби своïм намiром, то з хлiвця палац би втнули. А раз душа не прийма — пустяк дiло! — Хто не хоче, того чорнять: ворог i пiдкуркульник. — Ворог? — смiється дiдок. — Проворна вигадка. А скажiть, чого так повно репету, галасу, Ґвалту, мовляв, скрiзь ворог i скрiзь? — чого день i нiч кричать, i ревуть, i надриваються, аж вуха всiм глушать, кругом повторюють без кiнця i краю, i роздруковують без числа в газетах пiдряд, аж очi слiплять, — тичуть в уха, в очi, в рот, внiс, що аж очумiли люди, — чого так i навiщо? — Хтозна. Цього повно, засипали зверх голови. — Отож! Ярмарковi джмiлятники кричать: Держи! — i показують на когось, хай народ туди глядить. — Значить, вони... — почав Мирон Данилович. — Це ж саме i значить! — перебив дiдок. — Не вимовляйте, бо десь вирветься само i тодi смерть. Кожного, хто знає, що то значить, уб'ють, i його сiм'ю теж. Бо вiдкривається, як пророцтво сповнено: про сатану i звiра, йому службового, про виконавця i жовту одежу, в якiй вiн князює, — при кiнцi вiкiв, що ось тепер приходить. Мирон Данилович спитав, чи скоро ж це станеться, а дiдок вiдповiв, що зовсiм скоро. Скрiзь по селу ходили люди, торгувалися з господарями. Дiдок привiв Катранника до своïх знайомих. Привiталися, як годиться, i розпочали торг. Мирон Данилович намiняв два мiшки лузги i клунок пшона. Хазяïни ще й нагодували подорожнiх теплим борщем. Ледве дотягли своï клунки до станцiï. Прилаштувалися бiля стiни, потiм стали за квитками. Аж ось — облава. На щастя, лузги i пшона того дня не одбирали. Голосно горювали тi, хто позбувся останнього борошна, останньоï надiï. Осторонь стояли головнi обдирщики: два в формi установи крукiв i два в штатському — теж гайворони, хоч в iншому пiр'ï, з парт-комiв, шишки звiдти. Вираз презирливоï нудьги вiдтягав ïм нижнi губи, коли перекурювали папiроси, вiдвертаючи обличчя набiк. Нiби ïм навiки буйдужно, однак з найхижiшою гостротою темних зiниць стежили грабунок — чи вiдбувається чисто, себто без пропускiв. Дiдок сказав, що то через розпорядчикiв виконується воля звiра. Вилiз вiн з багна в образi компартiï — зразу кинувся на сiм'ï людськi: розриває ïх, бо сказано — звiр. I вiн не останнiй; будуть злiшi. Потiм всiх придавить один. Поставить на всякому спокушенному знак: що думати i що робити. Хто вiдступає — кара! Всiх супротивних йому, але вiрних Христу, викликатимуть i вигризатимуть з ниви життя, вбиватимуть, як чужих птахiв, — огнем, залiзом, голодом; подiбно тепер робиться. Погiршає люто при останньому звiрi... Скибки хлiба не дадуть, коли не покажеться знак на лобi i на долонi, кладений вiд князя, що при дияволi ходить. Тiльки вкрiпленi серцем до Церкви врятуються з прiрви: однаково, чи православнi, чи з других приходiв. Тут, мiж нами, Церквi дано силу — зiбрати всiх добрих в останнi часи спасiння. Держiться твердо, бо сказано: хто вiрний до смертi, одержить вiнець життя. В годину скорбi смертноï вiдновiть правду перед очима! II Хуртовина замiтала все навкруги. У хатi холодно i голодно. Кожен терпить про себе i мовчки конає. Бабуся занедужала. Усi, забувши про свою бiду, припадають бiля неï. Дарiя Олександрiвна вкинула в горщик жменьку пшона iз залишкiв, щоб хоч посьорбати гарячоï юшки. На розтопку знайшла трохи тонких пенькiв, соняшничину i стару солому. Потiм згадала про невикопанi бiля струмка бурячки, пiшла з лопатою за ними. Вдома почала поратися з бурячками, радiючи, що бабусi може полегшати вiд борщу. Раптом вiдчула, що в хатi щось негаразд. Кинулася до Харитини Григорiвни, а та вже й холодна. Дарiя Олександрiвна скрикнула i гiрко заплакала. Була ïм стара, як великий янгол: тiльки ними жила i для них була в неï вся думка i праця. Спорядила бабусю на вiдхiд, поставила свiчечку, сказала дiтям молитися. Того дня в хатi було нiмо, як нiколи. Дiти лиш припадали до вiдра з водою, а мати остерiгала ïх, щоб стримувалися, бо вiд цього пухнуть ноги. Найстарший, Микола, висох i став бiлий, як крейда. Сумно сказав, що й вiн уже лежить, як бабуся. Мати з жахом зрозумiла, що ïï первiсток вже ïй не належить i вже нiкому. Сама Дарiя Олександрiвна — найхудiша в хатi, але трималася, бо звикла терпiти ще з часiв сирiтського дитинства. Рано постукав хтось у вiкно. Дарiя Олександрiвна одразу здогадалася, що то чоловiк. Дiти кинулися до батька, так i повисли на ньому. А Мирон Данилович подумав: Без кiнця втiшнi дiти йому i любi. Ось, побувши далеко в цi днi, вiдчув, що i не жив без них, що вся душа його — тут, i одному без них не варто на свiтi ходити. Потiм враз усi замовкли, згадавши про бабусю. Побачивши покiйну, Мирон Данилович застогнав вiд болю, як поранений. Пiдiйшов, поцiлував руку i тiльки й вимовив: Простить, мамо! Стали ладнати похорон. Мирон Данилович зробив труну, вирив яму в садку коло вишень, якi так любила мати. Сiм'я стояла тiсним кiльцем над могилою i не мала сил попрощатися навiки з дорогою людиною. 12 Мирон Данилович i дружина беруться до лузги — товчуть ïï та пересiюють, доки стало щось схоже до борошна. Спекли коржi i стали пробувати. Зараз вирiшиться, житимуть вони з лузги чи загинуть. ïжа виявилася гiркою, але голод перемагав, i дiти ïли швидко, один Микола не мiг те проковтнути. Батько сказав, що добре було б добути малясу (вiдходи з виробництва цукру), можна пекти пряники. Рано — вранцi господар вирушив на цукроварню. Дорога здавалася безкiнечною. Ось нарештi й димне дворище з огнистими прямокутниками вiкон. Мирону Даниловичу налили тягучо — густоï рiдини, схожоï на мед, тiльки з нудним запахом. Додому йшлося веселiше, хоч вiдро ломило плечi i гнуло до дороги. Спекли пряники, але нi гiркота лузги не втрачалася, нi нудота вiд малясу. Запивали водою, тодi в шлунку починало пекти i болiти. Наступного дня знову ïли малясник, ледве перемагаючи вiдразу. Раптом хтось зашкрябав у дверi. Дiти здогадалися, що це ïхнiй собака Зорик, який влiтку пропав. Зараз вiн був худючий i здичавiлий, але кинутого шматка малясника не з'ïв. Не став ïсти i Микола. Зробився жовтий i темний з лиця, як бабуся перед смертю. Врятувати його мiг лише справжнiй хлiб, i батько вирiшив ще раз навiдатися до млина. Атам — бiльше голодних, нiж було. I борошна ïм — нi порошинки. З ворiт виходять Отроходiн i Шiкрятов з повними мiшками. Одяг припорошений борошном, i голоднi не витримують, кидаються вiдняти мiшки. Але налiтають мiлiцiонери i розганяють натовп. Катранник, який усе це спостерiгав, подумав: Наш хлiб вирвали з рук, а ми могли б вiдняти, для дiтей! Хiба нема чоловiкiв певних? Однаково — загибель. Тi, що впали в снiг, сконали, так i лежать. А службовцям немає до того дiла. Пiд'ïхала пiдвода, i стали вантажити трупи, як дошки. Мирон Данилович побачив, що сподiватися тут нiчого. Пiшов по городах, копирсався палицею, шукаючи чогось ïстiвного. Знайшов кiлька поморожених бурячкiв i зрадiв — усе ж якась перемiна. Жiнка заходилася варити юшку. Дiти охоче сьорбали, один Микола не може побороти слабостi. Став, як восковий кiстяк. Андрiйко прокинувся серед ночi, бо в хатi голосно розмовляли. Це прийшов далекий родич Семенюта просити про допомогу. Треба було копати могилу i когось ховати швидко й таємно. Батько пiшов, а хлопець спав i марив, тривожачись за нього. Та ось перед ранком Мирон Данилович повернувся i тихо став розповiдати дружинi про подiю. Старого Гонтаря забрали разом iз синами. I ось вiн повертається — поранений, обмерзлий. Цiлий тиждень iшов, пройшов двiстi верст. I розповiв, що привезли ïх прямо в тюрму. Там багато людей розстрiлюють. Ждали й вони своєï черги. I ось прийшла пора — поставили до стiнки, стали стрiляти прямо в обличчя. Дiд пам'ятає зблиск i як тiло нiби електрикою обпекло коло серця. Прокинувся вiд того, що щось давило на груди. Став ворушитися — земля в рот потрапляє. Почав видиратися, як черв'як iз ями. Ледве зрозумiв, де вiн i що. Затулив рану шматком сорочки та й тiкати подалi вiд цього жахливого мiсця — раптом убивцi повернуться. Але потiм подумав: може, й сини ще живi, так вибираються, як вiн. Стукав по землi, прислухався, але — нiчого, мабуть, треба прощатися навiки. Старий iшов лiсом, степом, ховаючись. Заночував у глухому сарайчику. Йшов далi й думав: Я тепер незаконний чоловiк на свiтi, арештований i розстрiляний, викреслений iз живих спискiв; по документах — мертвяк. Стану перед начальством, хай найдрiбнiшим, i не можу сказати, хто я такий єсть! — гiрко i страшно на душi... Виштовхнуто мене з життя, без нiякоï вини за мною, i що робити? В одному хуторi дiда Гонтаря прихистила якась бабуся — дозволила переночувати, нагодувала. Йшов додому, ховаючись, як звiр. I з жахом думав, що тепер йому не мiсце на землi: дiзнаються i заберуть знов на смерть. Ця думка його тривожила постiйно, а рана не гоïлася. Голод же доконав остаточно. Семенюта подякував Мирону Даниловичу i сказав, що старий перед смертю згадував про торiшнi кагати бiля цукроварнi. То ж за послугу хай вiн вiзьме собi один iз них. 13 З лопаткою i мiшком поспiшав Мирон Данилович до кагатiв, де торiк зберiгалася картопля. Боявся, що вже iншi знайшли це мiсце. Почалася хуртовина, але так добре — менше бачитимуть. Нарештi — кагат. Катранник вiдгрiб снiг i став копати замерзлу землю. Радiв кожнiй картоплинцi. Це ж — життя для дiтей. Коли йшов додому з клунком, усiх обминав, щоб не позаздрили i не вiдняли. Вдома усi зрадiли. Картопля — це велике свято. В селi Кленоточi люди вмирали, якi скрiзь на Украïнi, — ïхнiй хлiб i всяку поживу забрано, а самих покинуто на неминучу гибель; бо держава, використавши силу проти них, як смертельний противник, вiдняла, крiм харчiв, також можливiсть заробити на прожиття. Стан — гiрший, нiж пiдчас чуми. Картопля кiнчалася в Катранникiв, i господар никав околицями: чи не здобуде чого для сiм'ï. Холодно i пустельно навкруги. Сум огортає душу. Садиба косаря — суцiльна руïна. Все дерев'яне з хати розiбрали на дрова. Хата Кайданця теж нiма i порожня, мабуть, господар таки вибрався на Кавказ. Бiля рогу вулицi почув розмову партiйцiв про те, що ïм видали крупи i яловичину. На колгоспному дворищi в казанi варилася страва. Довкруг зiбралися активiсти з тугими пиками. Рядовi колгоспники, впрягшись, як єгипетськi дармороби до каменя, вiдтягалидохлу коняку в степ. Такi ж мерущi, як i кожен одноосiбник. Ось важко застукотiла пiдвода, навантажена мерцями, ïх скидали в яму i неглибоко загортали, так що з часом випиналися то нога, то колiно, то вигнута спина чи голова. Вiд дитячого притулку бачить Мирон Данилович процесiю. Це дiти тягнуть на ряднi трупик свого товариша. Стрепенулося серце в Катранника — дитина Аддрiйкових лiт, ще й на нього трохи схожа. Взявся допомогти дiтям рити могилку, та чує, що несила. Вибачившись, пiшов. А скрiзь по дворах мертвi, покладенi на снiг. Але комiсiя байдужа до них, перебiгає вiд порога до порога. Мирон Данилович вирiшив зайти до колгоспного городника Никифо-ра Самохи, дiзнатися, чи живий. А той заробив у радгоспi п'ять кiлограмiв кукурудзяних качанiв i тепер ïх намагається подрiбнити спочатку сокирою та обухом, а потiм на саморобних жорнах. — Це б на всесвiтню виставку в Париж, чи що, — сказав гiсть. — Нехай подивляться. Такоï iндустрiï ще не бачили. — Чому ж? Я дам i в Париж, хай тiльки напис повiсять: Завершення ленiнiзму в селi Кленоточi, i рiк поставлять — На переходi зими з тридцять другого в тридцять третiй. Пiсля виставки можна як подарунок одвезти в Кремль i присусiдити бiля цар — пушки i цар — колокола. Буде третє диво: цар — злиднi. Аж ось до хати — комiсiя. Обшукувачi нишпорять скрiзь. Побачили мельницю; допитуються — навiщо i конфiсковують, як незаконну муко-мельну технiку в межах приватного мешкання. Начальник виписує ще й шраф у сiмдесят п'ять карбованцiв. I каже, щоб дякував, що не тюрма. Самоха кричить, що у нього грошей нема. Йому вiдповiдають, що це не ïхня справа, а не заплатить — мiсяць тюрми, щоб знав.
— Ну, собацюги! Ну, скаженi! — картає Самоха. — Дають качани, за-мiсто платнi, i ïж цiлими, хоч задавися... Держать на роботi, бо я кожну корморiзку полагоджу, як годиться, i всяку машину. Держать i душать. Чортова сила... Гiсть пiдтримав — так i є. Саме про це вiн чув вiд старичка в поïздi. Пiп диявол з бiсами князює мiж людьми. Це iспит всiм за грiхи ïхнi. Хри-стос як господар бачить, i скоро сповниться час; хижаки зловленi будуть i вбитi через огонь, а хто терпiв i вiрний зостався, одержить бiлий вiнець. Господар згадав радгоспного старичка, iдо бiля рахiвницi сидить. Так у нього друга думка: ...що вся причина — вусатий бузувiр; завiв пекло. Жiнка Самохи запропонувала позичити в рахiвника грошей на штраф, а вона з'ïздить у мiсто по хлiб. Чоловiк сумно вiдповiв, що ïï туди нiхто не пустить. Селян ловлять, як зривщикiв i скидають на снiгу яри або завозять у степ — замерзати. Повернулися декотрi, ледь живi, то розказували. Мирону Даниловичу запала думка про хлiб добрий i чистий, живлющий, як сонце в великiй милостi... Чи в свiтi немає скибки: йому, що весь вiк робив хлiб? Гори його! — для всiх iнших. Ну, хоч дiтям, коли не йому. Йшов вiд Самохи з подарунком — двома коржиками з качанизни. Ось комiсiя пiд'ïжджає до черговоï хати. Виходить опухлий хазяïн з дiтьми, у яких пообдувалися животи. Жiнка лежить мертва у сiнях. Обшукачi хотiли ввiйти у хату, але, побачивши живi примари, вiдсахнулися i вибiгли з двору. Вдома Мирон Данилович застав плач бiля старшого сина — той помирав. Не допомiг i кукурудзяний коржик. Тiло вкрилося ранами. Увечерi заснув. Потiм пiдняв руку, зiтхнув — i життя втекло вiд нього. Мати припала до сина. Батько стояв, як тiнь. Дiти трусяться вiд тривоги. Не стало в них брата, що завжди був мирний, з теплим словом, — нiколи не крикне. Тiльки гляне тихими очима, пiдожде, думаючи щось, нiби зовсiм стороннє i гарне, тодi зробить, — про що вони просили. Свiтив добрiстю братик ïхнiй, i навiки такого другого не буде. За вечiр мати стала iншою — як смертельно обпалений морозом вишневий цвiт. Наступного дня Миколу поховали бiля бабусi. Мати до самого смерку лежала недужою, потiм рiшуче сказала, що ïде з дiтьми в мiсто по хлiб — бо всi поляжуть. 14 Зiбралися в дорогу швидко. Дарiя Олександрiвна так поспiшала, що дiти за нею ледве встигали. Прощалися болiсно, як востаннє. Батько вiдчув себе деревом, яке буря вириває з грунту. Вранцi, коли вийшов з дому, наздогнали його двоє, звелiли йти з ними. Катранника привели в церкву. Там купами лежало зерно i пiдгнивало. Картопля обмерзала в мiшках. Допитувач i селянин схрестилися очима. Отро-ходiн за цей час помiтно обрезк, а Катранник нагадував обтягнутий шкiрою кiстяк. Очi висвiчували невимовну душевну гiркоту. Шiкрятов обзиває Катранника злiсним пiдкуркульником, який приховує предмети церкви, що пiдлягають конфiскацiï. Про це стало вiдомо ïм вiд однiєï комсомолки. Вона чула, як дiвчина Катерина, що втекла, говорила про Катранника i чашу, яку йому передала. Отроходiн налетiв на селянина з погрозами i вимогою здати чашу. Той хитав головою нiмо, мовляв, не брав, не знаю. Тодi тисячник вдарив Катранника по головi. Допитуваний скрутився: впав на пiдлогу. Його вiдлили брудною водою i поставили на ноги. Отроходiн зрадiв, що вогник в очах Мирона Даниловича погас, i почав допитувати його знову. Пообiцяв мiшок пшеницi, як скаже. Селянин дивився на живе золото пшеницi. Ось хлiб, через хвилину можна взяти, тiльки скажи, чаша де. Скоро ж смуток прийшов i обкинув думки з гiркотою: Щоб так, за це зерно — продати? А тодi куди? Вiд неба кара буде, менi i дiтям... I хто виживе в селi, проклене Катранникiв; мiсця собi не знайду, краще вмерти. Допитувачi поставили й другий мiшок перед ним — з борошном. Не витримав, простягнув руку, потiм безсило обвис, як гiлка, що надломилася i зiв'яла. Отроходiн зрадiв, що подiяло, i подумав: З'явиться сам i проситиме. Хлiбороба пiдвели до дверей i викинули через схiдцi на снiг. Ледве прийшов до тями Мирон Данилович. Пiднявся, як калiка, поволi побрiв. Раптом почув крик. Це голосила на вулицi жiнка, благала людей вбити ïï. Хтось пояснив, що сiм'я цiєï жiнки отруєна макухою, до якоï вона добавляла бадилля, назбиране з осенi. Мiж травою попалася блекота, от всi i потруïлися. Вирiшили жiнку одвести додому. А там по хатi скрiзь кров, i на лавi лежить зарiзана дитина. Чоловiк з безумними очима щось смажить на сковорiдцi. Жiнка впала йому до нiг i вмерла, а божевiльний вискочив надвiр i помчав степом у заметiль. Чоловiки так i не змогли його наздогнати. Коли поверталися, ïх зустрiв якийсь селянин iз сусiднього присiлка i спитав, чи не дають у млинi борошна. Дядьки зло з нього посмiялися, а прибулець повiдомив, що завтра до млина багато хто збирається. Треба взяти хлiб хоч силою. Треба вранцi йти вiйною на млин. Бо кволо сидiти — могилки множити, — подумав Мирон Данилович, дивлячись на горбки з хрестами у своєму саду, де похованi найдорожчi йому люди. 15 Починало свiтати. Люди виходили з Кленоточi, i ïх бiльше, нiж сподiвався Мирон Данилович. Йшли снiговим степом i говорили. Один чоловiк сказав: А що коли б з дiтьми опухлими поïхати i стати в снiг пiд Москвою, не вiдходити, поки не оддадуть наш хлiб, для маленьких! — помо-жеться чи нi? Iнший з гiркотою вiдповiв: Кому ж поможеться, коли звелiли наших не пускати в Росiю; завертають! Там серця нема — камiнь пiд ребром. Сюди прислали своïх цей страх робити. Катранник iшов i думав, що коли б була дружина й дiти вдома, вiдмовили б його йти. Але йде вiн не стiльки заради честi, а з крайностi. Що як його рiднi приïдуть iз мiста без здобутку, голоднi, хворi? Як тодi вони виживуть? Страшний край життя, мов прислон при безоднi, зовсiм близько. Тут же, куди всi йдуть, є хлiб — треба брати його: сьогоднi, негайно, i можна продержатись... Мирон Данилович ледве брiв по снiгових заметах. До млина, як струмки, звiдусiль стiкалися люди. Варта насторожилася, але не знала — то самовiльний похiдчи, може, начальство переганяє кудись населення: вона звиклася з неприродною i неглуздою владущiстю начальства. Коли охоронцi зрозумiли, що це напад, стали розстрiлювати голодних з близькоï вiдстанi. Пораненi i вбитi падали, а ззаду набiгали новi, вiдчайдушнi у своïй безвиходi. Хвиля селян грозила затопити вартових, але начальник скомандував виставити кулемети i вiдкрити вогонь. Дядьки падали, як скошене колосся, загрiбаючи руками землю. Мирону Даниловичу, який спостерiгав розстрiл беззбройних, усе здавалося сном, маренням. Почалася безладна втеча. Селянам стрiляли у спини. Одна куля вдарила пiд плече i Катранника. Вiн затулив рану рукою i побiг. Кров текла, а потiм запеклася. Чоловiк здогадався, що куля прострелила його наскрiзь i вилетiла, отже можна обiйтися без лiкаря. Ледве добрiв до хати. Упав i заснув, як убитий. Потiм встав i обробив рану йодом, якого випадково трохи лишилося у пляшечцi. Увечерi, похитуючись, вийшов на околицю i побачив, що рiдко хто хоронить мертвих — неспроможнi люди. При свiтлi зоряного неба чотири постатi поспiшили в степ — вести вiдправу без стороннiх. 16 Поïзд спiшить мимо мертвих i мимо живих, бiльшiстю теж приречених. Приïхали вдосвiта. На вокзалi — цегла i залiзо, брязкiт i галас, натовпи спiшать i нiхто нi на кого не гляне. Волочачи важкезнi чемодани, прiють командири i партiйцi в шкiрянках. Часом натовп прорiзає хтось такий, що вiд нього всi сахаються, як окунi вiд щуки. Снують службовцi в недорогих, але страшенно вигладжених пальтах. Окремо робiтники — худi, в посмаль-цьованих ватниках i кепках. Селяни, обiдранi i забрудненi вiд ночування в пiдворiттях, виглядають як вихiдцi iз могил. ïх напiвживi тiла скрiзь навкруг вокзалу, пiд парканами. Тягнуться голоднi до магазинних вiтрин i вмирають. Нiхто на них не звертає уваги. Партiйщина високого рангу i звання, з яскравими зiрками на кашкетах i грудях, позиркує у виразi кислувато — погiрдливоï нудьги крiзь шибки легкових автомашин, що мчать пришвидшено: бо нiколи! — позиркує на трупи, розсiянi по вулицях, i вiдвертається випасеними обличчями. Страшенна зайнятiсть — треба спiшити на хронiчнi засiдання в хмарi тютюнiв i виголошувати без кiнця промови про будiвництво щастя. В перервах, згромадившись коло буфетiв, пiдряд перехиляти по стопочцi i заïдати корейкою i рибцем, i копченою, а заправившись до сопучоï одишки i вiдгику, знов промовляти про побудову безкласовоï мрiï i кадити вождевi, нiби божеству, що, мовляв, мудрiстю привело до веселого життя — народ, себто всiх, що конають за вiкнами. Ще нiколи в свiтi нiде пiд мiсяцем нiяка iстота жива не купалася в неправдi, як червона партiя: мов колосальна безрога в калабанi; впивалася i вимазувала боки i писок, ноги i вуха, обхлюпувалася i в захлинному впоєннi на весь свiт вивискувала свою насолоду. Хто ж насмiлився перечити або всовiщати, — вмить розриває iклами. Мимо конаючих органiзатори ïх смертi мчать автами, опустивши брезкливу губу. Дарiя Олександрiвна довго водила дiтей морозними вулицями, придивлялася, куди прямують iншi голодуючi. Але до заповiтного прилавка того дня ïй дотовпитися так i не вдалося. Тисячнi черги стоять бiля комерцiйних магазинiв за хлiбом. Жiнки, чекаючи, оповiдали, як заводськi комсомольцi обшукували селянок, що працювали в пiдсобному господарствi, зривали хрестики, топтали в грязь iкони. Одна жiнка згадала, як такий активiст зривав з неï хрестик i кричав: Я тебя задушу, гадюка, ти зачем етот дурман носiш!.. Одного разу довго не було дощу, в полi чорно — нiчого не сходило. Комсомольцi сказали, що ïм Бога не треба, обiйдуться без нього, зроблять iскуственний дождь. Та скiльки не поливали, нiчого не виходило. Дощ пiшов пiзнiше, щоб напоïти землю i присоромити заводських безбожникiв. Дарiя Олександрiвна, нахилившись до Андрiя, поцiкавилася, чи вiн чув про хрестики. Той вiдповiв, що чув. Тодi мати спитала: Не станеш хрестики з людей зривати? Гляди ж: iнша кривда забудеться, а така — нi. Пам'ятай, що кажу! I хлопчик пообiцяв пам'ятати. Люди в черзi почали голосно нарiкати, що стоять тут днями, а хлiба взяти не можуть i що немає вже сил. Потiм стихали i розмовляли мiж собою. Жiнка в беретi розповiла, що вона недавно з села, чоловiк вивiз, бо вже доходила: зiллям тiльки й живилася. Двох дiтей врятувала, а двоє вмерли. Та й живi були — як трупики, опухли i з порепаноï шкiри вода стiкала. Саме тодi приïхав чоловiк — роботу знайшов i хлiба трохи роздобув. Сюди привiз i радився з лiкарем, а той йому сказав, що треба годувати потроху, бо як наïдяться одразу, помруть. Цiлий мiсяць тримав ïх чоловiк на дiєтi, не давав наïдатися, а жiнка думала, що вiн це робить iз злим намiром. Тiльки коли видужала, зрозумiла, що даремно його звинувачувала. Ще одна жiнка розповiла про свою бiду. Вона теж iз села, працює тут прибиральницею в школi. Чоловiк помер. А був вiн iз багатого роду. Але зробився активiстом у селi, не з користi, а тому що повiрив: так треба для добра трудящих. Всiх обдирав i стягав останнє, думав, щоб для колгоспу краще. Люди проклинали його. Я тодi вiрила з чоловiком, що так i треба. Коли хто заводив мову про мертвих вiд голоду, я ïм вiдрiзувала в'ïдливо: Чеснi тепер не вмирають, то тiльки куркулi i ледарi. Мiй чоловiк не впаде — вiн працює. А видно, над усiма є суд якийсь, по великiй правдi, i для мене гiркий. Хоч мав мiй чоловiк, що ïсти в хатi, а таки i вiн упав i вмер. Я виïхала в мiсто i тут врятувалася. Розказую всiм, що було, i легше менi стає. I додала, що це зробили тi, котрi були присланi в нашi села. ïм треба розвалити. Вони душу моєму чоловiковi отруïли та багатьом, як вiн. Його погубили i других — через нього. Жiнка в хустинi, помiтивши зграйку метких пiдлiткiв, поскаржилася: Тут крадуть грошi. I це привiялося вiд чужих. Злодiйства в нас не було, нiхто дверей не замикав; виходячи сiм'єю в поле, поставлять коромисло до дверей — i вже прохожий бачить: нiкого нема дома... Повернувсь i пiшов геть. Думки тiєï не було, щоб зайти i взяти щось. Як хто вкраде курку, то десять лiт згадують; кажуть: он пiшли онуки того, хто курку вкрав. Жили без злодiïв; аж тепер набiгло ïх звiдкись, не встережеш нiчого! — все потягнуть, ледве одхилишся на хвилинку. Пiднялася заметiль. Опухлi люди вiдходили вiд черги i помирали пiд парканами. Один iз шишок, проходячи мимо, вимовив крiзь зуби: Працювати не хочуть. Лiзуть по хлiб. Гiрко й боляче було слухати цi слова Дарiï Олександрiвнi. Два чоловiки, на вигляд, як вчителi, курили i розмовляли мiж собою про те, як розкошують вождi й тi, що бiля них. Продукти ïм постачають iз спецiальних господарств. Лiтак возить свiжо зарiзаних барашкiв для шашлика, чого, звичайно, не передбачено в Капiталi Маркса. Один пригадав вiрш, у якому вповнi висловлюється причина страждань трудящих: И в желтых окнах засмеялись, Что этих бедных провели... Дарiя Олександрiвна слухала гiрку правду й сторожко поглядала, чи не чекає ще яка бiда. Раптом пригуркотiли вантажнi авто, й мiлiцiонери почали вихоплювати з натовпу всiх, хто нагадував селян, — обшарпаних i з торбами. Жiнка схопила дiтей i потягла ïх у дiрку в парканi, перебiгла садок та двiр, вискочивши на iншу вулицю. Позаду розлягалися людськi крики. Блукали до пiвночi, поки не натрапили на лiсний склад. Там походжав сторож. I коли вiн вiддалився, втiкачi проскочили у двiр, знайшли мiж дошками затишок i залишилися там до ранку, потерпаючи вiд голоду та холоду. Вранцi знову пiшли по чергах, але зрозумiли, що це марна справа. Дарiя Олександрiвна вирiшила повертатися додому. Але поïзда треба було чекати цiлу нiч. Вокзал же для селян зачинений. Довелося знову повертатися на лiсосклад. Замерзли i зголоднiли так, що й свiту бiлого вже не бачили. Сторож, мабуть, бачив жiнку з дiтьми, але, добра душа, мовчав. На вокзал прийшли заранi. Людей — як у мурашнику. Раптом почався якийсь рух. Пасажири потяглися до сарайчика — там повiсився селянин. Вокзальний черговий вiдповiв на повiдомлення мовчанкою. Таке трапляється щодня... А ще й дiти пропадали — десь є тут страшна м'ясо-рубня. Дарiя Олександрiвна мiцнiше притисла дiтей до себе i наказала не вiдходити вiд неï нi на крок. 17 Катранник пiсля нещасливого наступу на млин занедужав. Коли вибрався до кагату по картоплю, пiднялася заметiль. Ледве дiйшов. Але багато картоплi вже погнило. Набрав трохи — на тиждень вистачить юшку зварити. Вернуться рiднi — буде чим нагодувати. Тiльки чого ïх так довго немає? Село здалеку нагадувало погорiлий острiв — нi звуку, нi диму, нiби замiсть хаток з'явився збiр гробiв. На своïй вулицi Мирон Данилович побачив сани, що стояли якраз навпроти його хати. Вiн упiзнав своïх злих ворогiв: Отроходiна i Шiкрятова. Вони курили папiроси i з презирством та радiстю розглядали пустку — думали, що сiм'я вже вимерла. Дiйшовши до оселi, Катранник одразу почав варити юшку. Голод його мучив, нестерпно хотiлося хлiба. Тягнуло до млина, хоч рана ще не зажила — а раптом все-таки будуть давати хлiб. Аж ось кроки i гомiн. На порозi — змарнiла дружина i дiти. Плакала й казала, що хлiба для них у мiстi немає, а тих, хто дуже хотiв щось купити, — вiдвозили в степ машинами на загибель. Родина змучена лягла спати. А вранцi Катранник знову пiшов до млина. Людей — як мурах. Пiдвода рухається посеред живого кладовища, скидає мерцiв, як снопи, вiдвозить до ям. Там покiйникiв пересипають вапном. Мирон Данилович аж здригнувся — не хотiлося б так закiнчити життя. Вартовi байдуже позирають на людей. Виходять партiйцi з мiшечками i, сiвши на воза, швидко зникають. Раптом з'явився якийсь божевiльний з ящиком, що нагадував труну. Пiдiйшов до вартових i почав спiвати. Коли тi зрозумiли змiст пiснi, то кинулися бити нещасного. А вiн вiдкрив цю труну i просив борошна для дiток. Його втягли у двiр i вкинули в якийсь напiвпiдвал. Катранник йшов додому, i тривога терзала його душу. Раптом побачив обгризену кiнську кiстку i згадав про коня, якого закопали в мерзлоту. Це мiг бути або порятунок, або смерть. Заскочив додому, зiбрався i поспiшив на те мiсце. Думав, що вже хтось знайшов, бо середина була порожня, i сильно загорював. Потiм усе ж докопався до переднiх нiг i заднiх з окостом. Посiк конину, кращi шматки забрав, решту приховав. Додому повернувся веселий i сказав: Конятина з закритого розподiльника! На бiлi карточки дають. Дружина глянула i сказала: Це — на чорнi карточки. Зварили суп. Були такi голоднi, що ïли, перемагаючи вiдразу. Це був рятунок. Через день Катранник знову пiшов по конину. Але там уже був якийсь чоловiк. Це виявився Пилип Гiльчак, слабий i тихий чоловiк. Вiн дуже боявся, що сильнiшi його проженуть. Тодi всiм ïм смерть. А залишилось ïх зовсiм мало: вiн зi старою та донечка. Шестеро дiтей померли... Мирон Данилович заспокоïв селянина, пообiцявши дiлитися знахiдкою. Кониною прохарчувалися люту смугу зими. Рiдко й виходили з хати знесиленi. А на душi ще важче. Одного разу Катранник вийшов на вулицю. Двори пустельнi. У багатьох з них — непохованi мертвi. Усi сарайчики, клунi розiбранi, спаленi. Нi людського голосу, нi пташиного галасу, нi собачого гавкоту. Руïни, як пiсля чуми чи пожежi. Мирон Данилович зазирнув у одне вiкно. А там — самi мертвi. А де ж люди, живi, знанi? Селянин пiшов до хати пiчника. Там усе, як i було. I там десь схована чаша — найдорожча коштовнiсть у свiтi. Дiйшов до середини села. Побачив активiста, члена партiï Безрiдного й ображено подумав: Що йому — ïжа є, вiднята вiд наших i сирiтських ротiв. Але раптом активiст, здоровий i сильний з вигляду, впав замертво. Дивується Мирон Данилович, чому це так. Мабуть, справдi вiд того, що кругом гинуть. А вiд квартир партiйцiв несло спокусливими димками вiд печей i ïжi, що там готувалася. Катранник занепокоєно подумав про свою сiм'ю. Що ж вони робитимуть, коли закiнчиться конина? Адже до нового врожаю ще далеко... 18 Проминув кiнець зими. Сiм'я Катранникiв з нетерпцем виглядає крiзь шибки. Мирон Данилович ледве ходить, i дружина схудла ще дужче, лице — як попiл. Дiти — як соннi тiнi, нишком, мовчки терплять. Животики ïм роздулися. Гризуть усе — скалку вiд конячоï кiстки, папiр вiд коробки з ячмiнноï кави. Батько, хоч ноги в нього спухли i вкрилися ранами, зiбрався на здобич. Думав, чи йти повз кладовище — короткою дорогою, чи нi. Потiм махнув рукою — ат, чи не однаково? Всi будемо там. Не хотiв дивитися, а очi самi зверталися туди. Ледь присипанi землею, похованi тепер виступали то однiєю, то iншою частиною тiла, i Катранниковi аж млосно зробилося вiд такоï моторошноï картини. Гiрко подумав: Чого хотять руïнники, що вдерлися з назвою будiвникiв свiтла?.. Самi ж — приблуди, найнятi мучити. I ти, хлiбороб вiд старих предкiв, мусиш гинути з родиною, бо кувачi грiха звелiли кожному виконавцевi своєму: Вбий душi! А так мало ти хотiв — - дрiбного мiсця пiд небом; трудячись на клинчику землi, кормити дiтей i одягати. Земля пробуджувалася, але чи прийде селянин до неï iз засiвом? Коли повернувся додому, жiнка поцiкавилась у Мирона Даниловича, чи хоч є ще там живi люди. Чоловiк вiдповiв, що крукiв бiльше. Сина заполонила думка спiймати ïх. Батьки були не проти, але ïх бентежила думка, що ïх не ïдять. А втiм, треба спробувати. Мирон Данилович у вiдчаï вiд безвиходi. Кожна дрiбничка ранить душу. Дивувався витривалостi й терплячостi дружини, яка стiйко зносила муки голоду. До ранку пролежав у хворобливому снi — мареннi, а потiм все — таки вирiшив вийти разом iз сином. Побачили землянку, з якоï жахливо димiло. Поряд у ямi — людськi кiстки. Пронизав страшний здогад — вбито когось i з'ïдено. Батько сказав синовi, щоб вiн нiколи не пiдходив до такого мiсця... Пройшло кiлька днiв. Конина кiнчилась, i пiдступив давнiй страх. Мирон Данилович пiшов подивитися, що там на колгоспному робиться. Здоровiшi дядьки сiяли зерно i стиха набирали його в рот — пожувати. Наглядач ходив мiж них i кричав, грозив судом. А Катранник подумав, що як засiють колгоспники, то i ïм, як i iншим селянам, кiнець — не буде й сирого зерна пожувати. Пересилюючи втому, селянин пiшов далi, але скоро знову лiг на землю — вiдпочити. Мимо проïжджав трактор. Тракторист однiєю рукою кермував, а другою сипаву рот насiння i лускав. Пообiцяв стиха, що насипе трохи й Катранниковi, щоб уповноважений не бачив. Згодом так i зробив. Мирон Данилович полущив трохи соняшника i пiдкрiпився. Решту зiбрав, як скарб, для сiм'ï. Раптом почувся крик. Дозорець волiк партiйного колгоспника Гудину за те, що той сховав жменю зерна в картузi. Не було зловтiхи нiякоï, тiльки чудно, бо сiльськi привладники йдуть пiд колесо, що самi розкрутили. Снiг зiйшов. Люди никають по степу в пошуках чогось ïстiвного, i Мирон Данилович з Андрiйком теж. Знаходять мишачi запаси зерна, складають у торбинку. Побачили труп. Лежить мертва бабуся, а поруч кошик з колосками. Шукачi постояли мовчки, знявши шапки. Вагалися — чи брати колоски. Потiм насмiлились, бо все одно хтось забере, а ïм треба для тих, хто в хатi лишився — Оленки та матерi. Йшли поволi — мучила задишка, сукровиця точилася з нiг. Андрiйко, побачивши горобцiв, запропонував спробувати ïх наловити. 19 Увечерi батько й син прийшли до покинутоï садиби ловити горобцiв. I ïм вдалося спiймати кiлькох пташок. Оленка мало не зомлiла вiд жалю за бiдними iстотами. Суп вийшов панський. Iз зерна i зiлля вирiшили пекти маторженики, щоб протягти хоч тиждень. Смак тих коржiв був тяжкий i прикрий, але треба було щось ïсти. Знову батько пiшов на роздобутки. Побачив, як пiдлiток терпляче заманював у будиночок — пастку шпака, вирiшив спробувати й собi. Зробив ловецький пристрiй, пiшов разом iз сином до шкiльного подвiр'я, де завжди було багато птахiв. Птахолови прибили до шпакiвнi заслiнку iз шворкою i стали довго ждати. Птахи були обережнi i не залiтали в будиночок — пастку. Нарештi один зважився — заслiнка закрилася. Батько зрадiв. Але коли став перекладати зловленого птаха в торбу, той зiбрався з силами i випурхнув. Сумно побрели додому без здобичi. Вирiшили спробувати пастку на ховрахiв. Це був страшний пристрiй i Дарiï Олександрiвнi нагадав, що i ïх отаку пастку з гостряком зловлено. Через непогоду й недугу Катранники вийшли в степ аж на третiй день. Там таких мисливцiв набралося чимало. Довго сновигали батько i син, поки знайшли пiдходящу нору. Заходилися носити воду з калюжi, заливати звiрка. Збилися вже з лiку, скiльки вiдер принесли, а ховрах не показується. Коли вже перестали пильнувати нори, звiрок вискочив i побiг. Довго за ним ганялися, поки таки не поцiлили. Назавжди Мирон Данилович запам'ятав погляд ховрашка, який з такою ненавистю востаннє зирнув на людей. Поки жiнка варила юшку, чоловiк прилiг. Вiд болю в усьому тiлi хотiлося стогнати. Прокинувся, бо син поклав йому лист на руки. Його щойно принесли i кинули у двiр просто на землю, як худобi. Писав косар Калин-чак, як i обiцяв, що зупинився у радгоспi на пiвнiчному Кавказi. Там є робота i ïжа, можна вижити. Дiти зрадiли. Вони бажали змiн на краще, i кудись ïхати ïх не треба було умовляти. Мати сумно заперечила, згадавши свою недавню поïздку. Мирон Данилович теж нiчого не мiг вирiшити. Якось пiшов з мiшком за село. Здибав кагат, де колись були бiлi буряки. Мiсце розкопане — хтось, видно, брав i помер. Серце стислося. Знайшов кiлька напiвгнилих бурячкiв i вкинув у мiшок. А земля, як жива, прокидається i нiби заглядає в душу людини: чого ходиш без плуга? Вдягнена свiтлою вогкiстю, дихає м'яко i з ясним смутком, навiть з незвичайною зворушливiстю, обiцяючи врожай, — пiсля злигоднiв викинеться добрий колосок. Хмарки переходили легко i так низько, як в хатi; вiддавали перловою рожевiстю i синню, забарвлюючи повiтря вiдсвiтами. Селянин ступав помалу — берiг дихання, боявся, щоб не стало серце, тодi кiнець. Село, як пiсля побоïща чи пожежi: все обiдране i розорене. Мертвi лежать в хатах неприбранi. Раптом заторохтiв вiз. Два дядьки (обидва ледве сунуть) виволiкали з хат трупи гаками, потiм, пiддаючи вилами, вантажили ïх на воза. Побачивши таку страшну картину, Катранник вирiшив ïхати на Кавказ. Заробить грошi, купить харчiв i вишле. Жiнка вiдраджувала, але робити було нiчого, надiй на порятунок нiяких. Сумно проводжала сiм'я свого годувальника. Скрiзь понад дорогою лежали опухлi люди. На кладовищi якийсь чоловiк рив яму з останнiх сил. Коли пiшов за покiйником, прийшли двоє дядькiв i вкинули в ту яму свого мертвого. Повернувся чоловiк — вирита ним яма зайнята. Подумав — подумав i став рити нову. Потiм не вистачило сил. Селянин полiз у яму, посунув чужого i поклав свого — помиряться там. Взявся засипати обох. Катранник обходив хутiр — розбитий, як старий горщик, зарослий бур'яном. I згадував про хатки, що тут були — свiтлi, мов скарбнички, серед вишневого цвiту; з яскравими грядками чорнобривцiв i соняшниками коло вiкон. Те ж саме i з iншим селом, яке проходив. Тiльки вози гробокопiв гуркотiли по вулицях, збираючи мертвих, а iнколи й напiвмертвих. На станцiю селянина не впустила бригада комсомольцiв. Довелося йти в район пiшки. Катранник ступав, зiбравши сили в одне прагнення: неодмiнно дiйти. 20 У районi хлiбороба страшенно здивував напис на брамi величезного подвiр'я: Союзхлiб. Чому союзний? Виходить, то хлiб союзу з пiвнiччю, звiдки накази йдуть, — який союз, коли забрано хлiб, а ти вмирай? Поглядзосередився на пiрамiдах збiжжя: крiзь дiрявий брезент багато зерна видно, промоклого в дощi i пiдiпрiлого. Сам колiр зерна непереможно надив. Ось вiн — спасенний хлiб. Перед очима. Чиста пшениця. Всього мiшечок би набрати — сiм'я врятується! Однаково ж зерно згниє на мокрому мiсцi. З того, що просипається в грязь, можна тисячi торб наповнити i спасти душi. Нi, i хлiб, i люди гинуть. Хто наказав? Сильна варта обступила пропадущi пiрамiди, вся з гвинтiвками; по-чужому говорить. Селяни, як привороженi, дивляться на хлiб — ïхнiми руками вирощений, вiд ïхнiх ротiв забраний. У мiстi теж багато померлих. Нiхто не прибирає. Службовцi оминають огидливо i переступають померлих так, нiби це були дрова. В одному магазинi трапилося Катраннику купити кiлограм капусти — колись моченоï, тепер сухоï i несвiжоï. Зрадiв, що може ще й добереться до Кавказу, маючи запас ïжi на три днi. Ледве сiв на поïзд. Одразу лiг, а прокинувся в лихоманцi — певно, застудився. Надвечiр — вузлова станцiя. Тут пересадка i знову безкiнечне чекання. На площi — людський мурашник. Партiйнi гидливо поглядають на сiрих з населення, особливо селян, якi конають згiдно з рiшенням столичного партiйного керiвництва. Мирон Данилович штовхався в черзi з однiєю думкою: ïсти! ïсти! Сподiвався хоч на шматок хлiба. Сказали, що даватимуть кiльку. Що ж, можна i це ïсти. Зморенi люди незчулися, як набiгли машини з облавою. Селян хапали, як вовки овець, спроваджували на платформи. Швидко довезли до станцiï, завантажили у товарнi вагони. Дверi замкнули наглухо i помчали. Раптом зупинилися. Почулися крики, звiдкись повалив дим. Охоронники почали виштовхувати людей у глибокий яр, а зверху — палаючi деревини. Мирона Даниловича теж кинуто з дверей. Вiн летiв, чiпляючись за щось, боляче ударяючись i опiкаючись. Докотився до струмка внизу i на чотирьох, як звiр, поповз подалi вiд загибелi. Лунали моторошнi крики скалiчених людей, бухало огнище. Багато селян згорало у велетенськiй печi — прiрвi, над якою стовпи диму вставали, мов над фабриками. Потяг пiдвозив туди новi натовпи; скиданi вартою, падали вони i калiчилися ранiш, нiж стати здобиччю огню вiд шпал i обаполiв, облитих смолою. Катранник продирався попiд заваллям i втратив свiдомiсть. Опритомнiв вiд того, що згори палило i душило димом, а знизу холодило водою. Став пробиратися, як поранений вуж. Упав у глибшу яму, змок. Коли повз далi, натрапив на щось, обгорнуте тканиною. На диво й на радiсть — це був справжнiй хлiб! Житнiй. Мирон Данилович вiдломив шматочок, пожував, бережучи кожну крихту. Решту сховав у торбу. Коли йшов, перечепився об мертвого обпаленого i скалiченого чоловiка. Жахнувся, здогадавшись, що це його хлiб. Потiм подумав, що тому вже нiчого не потрiбно, а от йому, живому, стане в нагодi. Так селянин заспокоював себе, а все ж недобре почував: чужий хлiб взяв, у мертвого... I вирiшив зробити послугу нещасному — поховати його в землю. Мирон Данилович iшов i з острахом прислухався — чи не наздоженуть? Потiм присiв вiдпочити i заснув. Прокинувся вiд тривоги — пожежа палала на пiвнеба. Ще б згорiв, коли б залишився там. 21 Катранник iшов до самого ранку, боячись натрапити на ïх. Дiйшов до дрiбного полустанка. Робiтники на платформах рiвняли дошки. З одного боку поламалися стовпчики i соснина осунулася на жужелицю. Укладали двоє — залiзничник i пiдлiток, то ж роботи з них було небагато. Машинiст клопотався бiля паровоза. Тодi крикнув до селянина, щоб той допомiг, а вiн його за це пiдвезе. Катранник недуже повiрив, а залiзничник його заохотив, давай, мовляв, правду тобi кажуть. Мирон Данилович взявся складати дошки. Працювали кiлька годин, чоловiк так утомився, що аж хилився. Залiзничник назвав себе Петром i запросив пiдобiдати з ним. Дiстав пшоняний хлiб, цибулю, картоплю, трохи олiï. А своï харчi порадив приберегти. I запропонував ïхати з ним на склад — там скаже начальниковi, як Мирон Данилович виручив, розвантажать — i на Кавказ. Катранник зрадiв — це ж i йому туди. У дорозi розмовляли про владу, яка повсюди душить трудящу людину, про несправедливiсть: Вони лютують, бо народ розглядiв ïх, що то мучителi з чужоï служби. Тепер хотять затопити кров'ю людською очi. Пробують на нас; а тодi свiт душитимуть. Петро додав: В них це готове: i партмiшок, i партзав'язка. Мандрувавши, надивився я. Нищать хлiб нарочито i розоряють до смертi. В начальство ставлять непридатних, щоб бiльше бiди було. I розповiв, як на одному зернопунктi в поспiху зсипали усе зерно разом: i жито, i ячмiнь, i просо, i гречку. Хазяï! А в iншому мiсцi виставили охорону бiля напiвзогнилих бурякiв — щоб людям не дати. Гора бурякiв зогнила, i купу голодних бiля неï пострiляно. З того ж i видно: ворожi виродки нагорi царюють. На степовiй станцiï вiд пiдводчикiв довiдався Катранник, що недалеко в совхозi наймуть конюха. Вирiшив зостатися. Подякував сердечно дорожньому приятелевi i попрямував спробувати щастя. Там перш за все спитали, чи добрий конюх. Мирон Данилович запевняв, що все життя бiля коней i знає, як ïх треба доглядати. Робота непогана, правда, платня невелика. Трохи грошей i трохи кукурудзяного борошна. Юшку давали. Перший спечений хлiб ïв, як торт. Але його було мало. По — тваринному хотiв ïсти. Потiм подумав про сiм'ю i вирiшив заощаджувати грошi i борошно. Прожив деякий час, але, як i кожен у тому совхозi, пiдупадав i хирiв. Вечорами люди бродили тiнями, неспроможнi втишити голод, ховаючись, рилися на смiтниках бiля кухнi. В один iз вечорiв до Катранника зайшов низовий партiецьДомборсь-кий. Подивився, як живе селянин, i сказав, що той так довго не протягне. I запропонував загнати одне лоша на камiння. Воно зламає ногу, тодi його можна дорiзати. Так роблять усi, щоб врятуватися. Лоша зламало ногу, зiбрали iнших партiйцiв, щоб засвiдчили нещасний випадок. Одноголосно вирiшили дорiзати. Тодi наганячi вдвохдорiзали лоша i повезли закопувати. Але закопали лише рештки, м'ясо ж забрали собi. Потихеньку смажили лошатину i набиралися сил. Згодом Мирон Данилович послав додому трохи грошей, не знав, правда, чи дiйдуть. Але враз настигла бiда: облiк усiх, хто iз сiльськогосподарських районiв. Катранник не мав посвiдки, тому його звiльнили. Знову на поïзд, знову штовханина, гамiр, черга. Хлiба не дiсталося, на базарi натрапив на тюльку. А голод мучив усе бiльше. Базарна босячня ув'язалася за чоловiком, бачачи, що той ледве тримається. Тодi Мирон Данилович зауважив одного хлопця, якого всi слухали. Пiдiйшов до нього, запропонував закурити i попросив, щоб той дав команду своïм — хай вiдстануть, коли ще не зовсiм звiрi. Вiн хоче ще хоч раз побачити своïх дiтей. Босяк крикнув своïм, щоб залишили селянина. Один вуркаган ув'язався — таки за ним до самого вокзалу i намiрився пограбувати. Селянин тодi дiстав нiж, яким хлiб рiзав, замахнувся ним i закричав з такою силою, що грабiжник, переляканий з несподiванки, втiк. На вокзалi сiсти не було де. Мирон Данилович притулився пiд стiною. Аж ось одна жiнка посунулася i звiльнила йому мiсце. Потiм розговорилися. Сусiдка розповiла, що ïï разом з батьками забрали i виселили в Архангельськ. Багато повмирало там, а вона втекла на Кубань до родичiв. А тодi вийшов наказ ловити дiтей з висланих родин. ïï впiймали i погнали в Сибiр — пiшки по снiгу, в страшнi морози. Начальник вибирав собi найгарнiших дiвчат i Ґвалтував. Потiм передавав iншим. Так, поки пройшли вiсiмсот кiлометрiв, жiнки ставали проститутками. А вона не пiддавалася. Тодi ïï загнали в холодний льох, облили крижаною водою в сорокаградусний мороз. Обмерзла, як льодовий стовп, а все — таки не здалася. Дуже хворiла. На далекому лагпунктi взяли на роботу. Далi жiнка сказала: Побачила я, що виходу нiякого немає, таки погублять мене москвичi i зроблять проституткою, зараженою i пропащою, i стала я дружити з завхозом. Вiн був єврей. Врятував мене вiд гiршого... Пiдчас цього оповiдання нестерпний смуток i жаль пройняв селянина: Скрiзь горе! Скрiзь наруга, пекельна наруга над душею. У вагонi один товстун розкричався на людей, що, мовляв, напхалися у вагон, пройти нiде, ледарi клятi, робити не хочуть i катаються поïздом, нехай уже швидше помирають. Люди слухали — слухали, а тодi не стерпiли, загомонiли, що вони iз землi не вилазили, хлiб роблячи, залiзнi мозолi нажили, а тепер усе забрано. Товстунець пiдхопив своï великi валiзи i понiсся в сусiднiй вагон. Катранник дивувався: Чого йому треба? Розтовстiв на людськiй нуждi, а самих нещасних поганить, — от чорна душа! Змiй. 22 Увесь берег рiчки подiлений мiж хлопцями з села — вони вигрiбають грабельками черепашки. Здоровенний Гриць, де побачить, що пожива знайшлася, вiдбирає ïï у хлопцiв. Прогнав i Андрiя з його товаришем Олексою. Дiти розмовляють про те, хто з якого мiсяця голодує. Олекса говорить, що тепер мiсяцi по-iншому називаються: грудень — трупень, сiчень — могилень, вересень — розбоєнь, жовтень — худень, листопад — пухлень, лютий — людоïдень, березень — пустирень, квiтень — чумень. Андрiйко принiс додому здобич. Мати зварила мушлi, син ïв iз задоволенням, а Оленка, зовсiм знесилена, ледве доторкнулася i не хотiла бiльше, як ïï не вмовляли. Мати журилася, дивлячись на доньку, згадуючи чоловiка, вiд якого довго немає нiяких звiсток. Наступного дня Андрiй пiшов ловити рибу з Олексою та його батьком. Але нiчого не впiймали. Коли пiдпливли до берега, старому стало погано. Хлопцi злякалися i побiгли по матiр Олекси. Поки та прийшла, чоловiка, ще напiвживого, забрала пiдвода гробокопiв (щоб не вертатися потiм ще раз); кинули його в яму напiвживого. Ось сiльрадiвська варта веде дiвчину зi скрученими руками — збожеволiла i зарубала матiр. Коли Андрiйко повертався додому, побачив, що у двiр забiг собака. Вирiшили приманити його i зловити — буде що ïсти. Ледве заманили й добили. До вечора мати патрала i перемивала та варила псятину, яка виявилася бридко несмачною. Та голод став дужчий, нiж вiдраза до поганi: всi в хатi ïли ïï. Через два днi дiзналися, що пропав ïхнiй сусiд — калiка. Звiдкись люди здогадувалися, що його задушили родичi i з'ïли. Одного дня Андрiйко намiрився пiти до лiсу. Мати суворо наказувала йому нi до кого не заходити, не пiддаватися нi на чиï пiдманювання. Люди нишпорили в пошуках ïстiвного. Хлопець зайшов далеко в хащi i здибав там ïжака. Навiть Оленка похвалила смачне м'ясо. У хатi замiсть людей були тепер блiдi i приреченi привиди. 23 Коли поïзд став на глухiй станцiï, пiшла чутка: перевiряють довiдки. Почалася метушня, люди тiкали. Мирон Данилович теж утiк. Коли повернувся назад, до вагонiв нiкого не пускали. Тiльки надвечiр вдалося сiсти на поïзд, але не в свiй напрямок. Мусив пересiдати. Вiдчував себе зовсiм хворим. Ось уже i своя станцiя. Близько село, а йти не може! Лiг бiля дороги, ïхала машина з партiйцями. Зупинилася. Отроходiн упiзнав Катранника. Йому хотiлося, щоб Мирон Данилович виказав все — таки те мiсце, де захована церковна чаша. З великим самовдоволенням вiн спостерiгав, як пiдходить кiнець життя до людини. Партiєць запропонував за признання селяниновi зерно i борошна, але Мирон Данилович тiльки рукою махнув. Мовляв, iди собi! Вiн лежав, поки нагодилися хлопцi з села, якi ïхали возами. Вони лагодили шляхи i дiставали за це харчi. Повернулися i пiдвезли недужого до села. Ледве добрiв з помiччю сусiдiв до двору. Коли родина вийшла надвiр, батько був уже неживий. Дiти кричали й билися в плачi. Мати ледве стримувалася вiд розпуки. Втягли чоловiка в хату, сподiваючись, що ще вiдживе. Але марно. Застигли в горi. Дарiя Олександрiвна спам'яталась, почала лагодити покiйного в останню путь. Здавалося, що чорна пустеля застилає ïй очi. Немає вже ïï доброго чоловiка, заступника й годувальника... Дiти прощалися з татом, молилися за його душу, як мама сказала. Потiм, безсилi, всi пiвдня копали могилу. Ледве витягли покiйного. А коли впали першi грудки землi, Оленка з Андрiйком аж зайшлися плачем: Жалiли тата дуже: був свiтлий словом i серцем до них, як при небi, — нiколи не чули окрику недоброго. Дарiя Олександрiвна зайшла до хати i лягла безтямна. Коли схаменулася, побачила дiтей, люто голодних. Пiшла до торби, що чоловiк нiс, i знайшла там хлiб кукурудзяний — для них нiс, а сам з голоду загинув. 24 Нiч була темна й непроглядна. Мати збудилася рано i стала варити незмiнну юшку. Андрiйко теж встав, одягнувся, пiшов до води. Став говорити з сестрою, а та не вiдповiдала. Мати вся задрижала, хоче пiдiйти, а ноги не несуть. Ледве подужавши немiч, пiдiйшла до Оленки, а та вже й застигати почала. Дарiя Олександрiвна взяла тоненькi руки дитини й обмила сльозами, примовляючи: Моє дитя — таке любе, нiколи не пам'ятало менi кривди нiякоï, i все менi прощало, i таке блаженненьке моє i чисте, як зiрочка менi: чого ж ти впала з неба, i вже не зiйдеш менi... Мати мов закам'янiла. I довго не могла погодитися з думкою, що треба виносити дитя в садок i загортати в Ґрунт. Але пересилила сама себе. Пiд голову Оленцi поклала маленький ранець, з яким вона любила ходити до школи. Один зошит Дарiя Олександрiвна залишила собi. Загорнула могилку i застигла, як камiнь. Коли опритомнiла, враз, як при блискавцi, побачила, який свiт став страшний!.. Дикий, мов пустеля, де володарюють змiï, живучи з горя людського....Безталаннi! — всiх оточено стiнами — з наказу нiчних каганiв; щоб замучити несвiтською напастю i щоб нiде голосу про це нiхто не чув. Минає день i другий; ïсти вже нема чого. Мати вирiшила, що чекати нiчого, треба брати тi грошi, що батько трохи заробив, та ïхати до мiста. Замкнула хату, заховала ключ. Попросила сина пам'ятати про схованку, бо в дорозi все може трапитись. Переходили полем. Скрiзь по канавах трупи i напiвмертвi люди. Було страшно. На станцiï подорожнiх мало, iДарiя Олександрiвна подумала: Як рiдко людей зосталось! — i хто цю бiду пекельну навiв?.. Не було такого, вiдколи сонце свiтить. У мiстi — скрiзь черги. Пiд парканами — мертвi. У магазинi Торгсiн (торгiвля з iноземцями) всього повно. Тiльки де тi iноземцi? Навкруги лише бiднi своєземцi пухнуть з голоду. Люди несли сюди своï коштовностi — у кого що збереглося — золотi серги, перснi, царськi червiнцi, столовi прибори зi срiбла. У кого цього не було, того грубо й швидко виштовхували, як тварину. У Дарiï Олександрiвни була срiбна застiбка, материн подарунок. Вирiшила продати, щоб нагодувати сина. Видано ïй папiрець, а на нього — трохи борошна. Катранники пiшли швидко геть, бо несила було дивитися на усi тi продукти, що виставленi на прилавках. Стояли в черзi за комерцiйним хлiбом, але, простоявши день i нiч, залишилися нi з чим. Декого в тiй черзi i затоптали. Вирiшили ïхати додому. На вокзалi повно обшарпаних i виснажених селян: нiби цвинтар, який ворушиться на сонцi. Коли прийшов поïзд, зчинилася страшна колотнеча. Кожен пробирався, продирався як мiг, щоб не залишитися трупом посеред площi. Вир затягнув Дарiю Олександрiвну з сином так, що трiщали ребра i вiдлiтали Ґудзики. Раптом чує мати, що роздiлена з Андрiйком. Закричала до нього з вiдчаю, але голос потонув серед людського лемегiту. Пручалася з усiх сил, та ïï штовхали торби i чемодани, лiктi i плечi, збиваючи з нiг. Потяг рушив, а вона зосталася! Натовп порiдшав, а сина нiде не було; його, певно, внесло зi старшими у дверi i вiн поïхав. Дарiя Олександрiвна застигла в розпачi. Потiм утiшила себе думкою, що хлопець розпитає дорогу i таки потрапить додому. Отже, ïй теж треба швидше добиратися до села. Ледве дiждалася поïзда i поïхала. 25 Люди у вагонi дiлилися думками про життя, яке стало таким нестерпним, наче перед пожежою свiту. Як гнали на будiвництво залiзниць i заводiв одних, заганяли на крижанi болота, щоб помирали швидше. Як катували жiнку, що сховала мiшечок зерна для дiтей. Як двадцятитисячники викидали людей — i старих, i малих — у грязюку, на мороз iз хати, а самi займали ïхнi оселi. Дiтей — сирiт скидали у байраки, де вони калiчилися й мерзли. Одна жiнка сказала:Колись убивали тiльки вночi, а тепер i вдень; i людей до того призводять, таких, що вже не тямлять себе. Друга розповiла, що в ïхньому селi жiнка збожеволiла вiд голоду й зарубала хлопця — сироту, який звiдкись приблудився, потiм варила з нього страву. Мiлiцiя забрала, але недовго та жiнка сидiла у пiдвалi — померла. Дарiя Олександрiвна, чуючи такi розмови, терпла вiд страху за свою дитину. Скорiш би додому! А пасажири розмовляли далi. Хтось говорив: Хто зоставсь, того за дрiбничку судять i — в Сибiр, в снiгу домучити. Iнший додає: Бо це домовлено: вигубити найбiльше; дано такий розказ. Викидають людей з хат, в лiси, щоб там мерли. Багато з нашого села там опинилось. Викопували ямки пiд кущами i тулилися. Або зведуть верхи лiщини докупи i позав'язують, як курiнь, i так живуть. На полi вигрiбають мерзлу картоплю — торiшню, i ще не вмирають. Тодi партiйцi, а з ними червонi картузи, ловлять людей i приводятьу сiльраду, допитуються: Чому ти не вмер? Бо ïм того треба, щоб люди пропадали: такий план ïм дано через Москву, i далi, з сiрчаного гнiзда, що не при сонцi називається. Дарiя Олександрiвна не пам'ятає, як доïхала до своєï станцiï. Шлях до села здавався нескiнченним. Ось i хата. Але сина тут немає i не було. Знеможена мати впала i заснула сном гiрким, як болiсть. Вранцi прибрала рiднi могилки, спекла корж. Виглядала сина, а його все не було. Лихоманка тривоги охопила жiнку. Вона написала записку Андрiєвi, поклала пiд подушку шматочок хлiба, взяла Оленчин зошит i поïхала на розшуки. Село — як вовчi нетрi — розруйноване, спустошене, заросле i мовчазне. 26 Хлопець розгубився, коли течiя внесла його у вагон самого. Кликав маму, але його голос губився, неможливо пробитися й до дверей. Коли поïзд рушив, обдивився — матерi не було. Поплакав у кутку, а потiм заснув. Прокинувся пiзно i вискочив з вагона, знаючи, що увi снi пропустив багато станцiй. Причепився на товарний поïзд i зiйшов на станцiï, схожiй на Кленоточiвську. Пiшов до села. Але село було мертве. Здибав якогось дiда. Той сказав хлопцевi, щоб не ходив тут: пiймають i зварять. Андрiйко побiг на станцiю. Причепився на поïзд, що йшов на пiдйом. На вузловiй станцiï його зiгнали. Тодi вiн, як i iншi хлопцi, почепився пiд пасажирським вагоном за залiзяччя i помандрував. ïхав, поки страшенно схотiлося ïсти. Встав у невеликому мiстi i пiшов на розшуки. Знайшов лушпайки з яблука, потiм рештки печива в коробцi i пiдкрiпився. Хотiв ïхати далi. Побачив товарнi вагони, намiрився вскочити в один, коли сторожа вiдвернеться. Але з жахом побачив, що там повно мертвих. I почув, як начальник розпорядився скинути все це в шурх, а зверху — нафту i дрова, щоб усi згорiли й не залишилося слiдiв. Андрiй похолов — i вiн би згорiв, коли б учепився. Хтось викинув iз вiкна пасажирського поïзда пакунок з об'ïдками. Хлопчик схопив усе це й жадiбно з'ïв. Далi знову мандрував пiд вагоном. Прокинувся вiд гамору — ганяли зайцiв. Старшi подорожнi говорили, що тут кордон з Росiєю i гiрко зауважували: То не чути було, коли наше добро через нього тягли, а тепер об'явився. Вартовi загнали збiр в товаровi вагони i весь потяг, складений з них, пiшов назад вiд замкнутого кордону. Назустрiч, до кордону, вiльно бiгли з Украïни без числа ешелони, навантаженi збiжжям, городиною, м'ясом i всiм, всiм, що дає на землi невсипуща праця людей. Але ïх самих, примерлих вiд голоднечi, пiсля того, як виробили багатство для сусiда, гнано з пекельною лайкою геть: пропадати в розграбованих руïнах. Бiля Андрiя сидiв довговидий сивий чоловiк зi смутними очима. Вiн розпитав хлопця, хто той: куди ïде. Порадив ïхати з ним у Бiлорусь — там люди значно добрiшi, i робота є, гiлки тягати. Адже ж i дорогу вже згубив, три днi блукає. Та й матерi може пiдсобити, як заробить хлiба. Андрiй дуже скучав за мамою, але мрiя порадувати ïï заробленим хлiбом перемогла. Вiн обернувся в родича дроворуба Никифора Петровича. Дядько дав хлопцевi поïсти i розповiв про свою попередню подорож до столицi на пiвночi, де повно всякого награбованого селянського добра. Потiм сказав, що тепер вони поïдуть у Бiлорусь: там хорошi люди, зберегли правду i по-сусiдському помагають. Коли дiзнався, що малий з Кленоточi, зрадiв. Йому треба було передати в село вiстку про пiчникiв Бережанiв — обоє померли. Жiнка — вiд хвороби, а чоловiк — упав з висоти на роботi. Андрiєвi було жалко добрих людей, од яких завжди вiяло спокоєм. Ось прибули до станцiï, оточеноï лiсками. Усiх взяли на роботу, поселили в бараках. Пiдлiтки тягали гiлля вiд досвiту до смерку. Люди голоднi i втомленi. Платня за каторжну роботу мала, бо й тут верховодить моско-вин. Якби не давали супу — не вижили б. Коли дядько Никифор i Андрiй поверталися з села, де купили поживи до лiсного супу, якийсь шофер пiдвiз ïх. У селi гарно нагодували i вiдмовилися брати грошi, а городину продали дуже дешево. Дядько сказав: Дивись, народ великий, коли в нього душа велика i серце добре. Спочатку Андрiєвi в таборi було цiкаво, а потiм занудьгував, бо все — мати перед очима. Може, вона там самiтня помирає. I вирiшив ïхати додому. Никифоров сумно сказав, що не хотiв би хлопця вiдпускати, але раз той так хоче...Дав грошi, торбинку з харчами i листок iз накресленою дорогою. 27 Заробленi i подарованi грошi Андрiйко берiг для мами на комерцiйний хлiб, сам ïхав зайцем. На одному вокзалi, де поïзд став надовго, хлопець пiшов пошукати чогось ïстiвного. Побачив недалеко схили i нiрки ховрахiв. Вирiшив спробувати щастя. Довго робив приладдя, довго заливав нiрку водою з калюжi, поки нарештi не поцiлив ломакою звiрка, що вискочив. Долаючи огиду до самого себе, обробив ховрашка, став пiдсмажувати його на багаттi. Коли ïв, вiдчув чийсь погляд. Якась жiнка стояла i просто дивилася, як вiн ïв. Андрiй забрав ïжу i пiшов. Потiм йому зробилося не по собi, вiн повернувся, вiддiлив частину м'яса, вiддав жiнцi. Дорогу додому за допомогою креслення знайшов легко. Але вдома мами не було — лише записка. Хлопчик поклав хлiб пiд мамину подушку i пiшов на подвiр'я. Могилки i все скрiзь заросло бур'яном. Людей майже немає. Андрiй пiшов до сiльради — може, зустрiне когось iз знайомих. Але всюди пусто. Бiля дитячого будинку — живi скелетики ступають. Винiс скибочку хлiба жiнцi, що ïла кропиву з дитиною на вулицi, але та вже десь дiлась. Дарiя Олександрiвна вернулась на станцiю, де загубила сина, i вже не могла звiдти вiдiйти, все ждала. Потiм подумала поïхати додому, але злякалася думки, що розминеться з дитиною. ïï мучили то напади страху, то коротке безпам'ятство. Розгублена думками, не встереглася: ïï схоплено i вивезено в степ, добре, хоч недалеко, верст за двадцять. Ледве — ледве добрела з iншими до станцiï, живлячись то корiнцями, то перемерзлими торiшнiми бурячками чи дрiбними соняшниками. Вийняла Оленчин зошит, облила слiзьми i поспiшила до поïзда. Люди з вагонiв бачили, як висока худа жiнка йшла i раптом упала. Пасажири пiдбiгли, побризкали водою, хтось поклав скибочку хлiба. Знайшовся i лiкар. Попробував пульс i сказав, що вона помирає вiд надмiрного виснаження. Всi постояли мовчки, знявши капелюхи. Тiльки один подорожнiй з викривленими i брезкливими губами сказав: Чорт з нею, такi, як вона, не хочуть робити! На нього так похмуро подивилися, що вiн вiдметнувся вiд натовпу, погано лаючись. Звернули увагу, що в руцi у жiнки якийсь зошит, взяли, прочитали: Зошит ученицi... Олени Катранник. Той чоловiк, що дав хлiб, сказав: Найдорожча рiч була в матерi вiд покiйноï донi, мабуть, остання, вся оплакана: з нею i смерть... 28 Повертаючись через бур'янистi садиби, Андрiй збирав по садках кiсточки, розбивав ïх i живився зернятами. Бiля садиби помiтив лист. Адреса, як у них, лише прiзвище iнше — Кантарик. Це — старим коло перехрестя. Вирiшив однести. По дорозi побачив бородатого чоловiка з торбою, який нiяк не мiг хвiртку вiдчинити — руки не слухалися. Це був Петрун, батько покiйного шкiльного товариша Дмитрика. Андрiйко допомiг дядьковi дiйти до хати. Вийшла жiнка, зрадiла, а чоловiк каже, що охляв зовсiм, пропадає без хлiба. Дав грошi i попросив дружину пiти щось знайти ïстiвне. Та попросила хлопчика посидiти поки що бiля недужого. Жiнки довго не було, потiм повернулася, але без хлiба, а з пляшкою горiлки — нiчого iншоге купити немає. Петрун став докоряти — йому не горiлка потрiбна, а хлiб, бо помре. Тодi Андрiй вирiшив принести голодному хлiб. Коли дядько побачив його — аж затрусився. Сказав, що це його врятує i що вiн колись вiддячить хлопцевi. Андрiй понiс листа Кантарикам, але тi тiльки — но померли обоє. Хлопець злякався i втiк. З того часу боявся пiдходити до чужих дверей, здичавiв зовсiм. Ходив завжди насторожений. Випивав колосся, що вже почало наливатися. Помiчав кожну зернинку, кожну кiсточку чи торiшнiй бурячок. Не хотiв нiкуди йти iз села, чекав маму, а вона все не йшла. Коли зерно почало дозрiвати, шукачiв ставало все бiльше, а напади сторожi — все лютiшi. Спiйманим давали десять рокiв таборiв. Все частiше хлопець бачить у полi покiйникiв. Вiн уже змирився з пусткою. Одного разу його побачила тiтка Петруниха i покликала до себе. Андрiйко дивився недовiрливо й розмовляти вже одвик. Жiнка дала дитинi маленький хлiбець. Андрiй вимовив спасибi i побiг у найдальший закуток ïсти. Тепер вiн знав, що ще є у свiтi хтось, хто був би до нього добрий. Став спостерiгати за хатою Петрунiв. Недужий господар ледве молотив снопи, що були, як вiник. Урожай 1933 року видався невиданий: нiби казковий. Важкi колоски ждали женцiв. Але ïх не було, бо народ повимирав. Не допомогли i присланi iз заводiв та фабрик. Так i догнивав урожай на пнi аж до Рiздва. Тi хлiбороби, що хотiли пiдживитися сирим зерном на полi, помирали на мiсцi у страшних муках — шлунки не витримували. Схована трупарня ставала дедалi жахливiшою; тлiла з нестерпною сморiднiстю. Коли розгорнулися жнива, то всiх, хто мiг косити або в'язати, наймали на роботу. Ходив i дядько Петрун. А для хлопця настала грiзнiша пора, бо скрiзь стояли наглядачi. Якось вранцi Андрiй прокинувся вiд того, що хтось стукав у шибку. Це тiтка Петруниха кликала його йти на роботу — дiстане хлiба. Сусiди запропонували хлопцевi перебратися жити до них. ïхнiй син помер, i не вистачає однiєï душi в хатi. Андрiй пообiцяв перейти, але спочатку поïде шукати маму. Першими днями немiчнi хлiбороби ледве здужали працювати. Потiм, пiдгодованi юшкою i кашею, вiджили. Хоч робота не пригнiчувала тяжкiстю, так мучив жах. Скрiзь лежали мертвi, i на жниварцi не можна було працювати. Люди задихалися вiд смороду. Петрунова жiнка порадила розводити вогнища i палити сирий бур'як — тодi дим переб'є нудотний i страшний повiв вiд покiйникiв, якi лежали на полi. Андрiй звик до роботи, охоче виконував усi доручення — i воду женцям носив, i вогнище доглядав, i снопи тягав. Тiтка була до нього дуже добра; завжди щось приберiгала з'ïсти, не кривдила i не кричала. Але коли хлопець побачив, як одна мати припала до свого сина, коли той порiзався бур'яниною, вiдчув себе нещасним сиротою i так гiрко заплакав, як нiколи в життi. Андрiй вирiшив негайно ïхати на розшуки матерi, хоч як його вiдмовляли. Вночi, коли дядько Петрун i тiтка заснули, тихо вийшов, зайшов додому — нiкого немає. Присiв бiля порогу i задрiмав. Коли прокинувся, стрепенувся, бо багато часу пройшло. Треба вибиратися з села, щоб нiхто не бачив. Йшов безлюдними вулицями. Коли порiвнявся iз садибою пiчника, не втримався — пiшов подивитися, чи не зрушено заповiдного мiсця, де закопана церковна чаша. Нi, все на мiсцi. Хлопець перебирає руками рослини, що тут виросли, вловлює тонкий запах м'яти, i це нагадує йому материну хустку. Тут, пiд зеленню i Ґрунтом — святиня, про огненну силу якоï страшно помислити. I стояти тут треба з пошаною! — як в церквi. Андрiйко поспiшав нерiвною дорогою. Коли оглянувся — над заповiдним мiсцем пiдводилося якесь полум'я. Палахкотливий стовп, що розкидав свiчення, мов грозовицi, на всi напрямки в небозвiд, прибрав обрис, подiбний до чашi, що сховали ïï селяни в чорнозем i нiкому не вiдкрили ïï таємницi, страшно помираючи однi за одними в приреченому колi. Здається, над ними, з нетлiнною i непоборимою силою, сходить вона: навiки принести порятунок. 1958 —

Метки ЛIТЕРАТУРА 1900-1930 РОКIВ, ЖОВТИЙ КНЯЗЬ, ВАСИЛЬ БАРКА, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
ЖОВТИЙ КНЯЗЬ