Жовтий князь



Категории Василь Барка ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Мати наряджає доню й радiє. А в душi тривога — навiщо чоловiка знову повели в сiльраду. Мабуть, знову — давай як не грошi, так хлiб. Оленка несмiливо питає, чи можна ïй не йти до церкви, а то з неï смiються i вчителi, й учнi. Син-первiсток пiдкорився загаловi i вважає вiру пережитком. Мати сказала дочцi, що коли дражнитимуть, хай промовчить. ïхнє зло щезне, а правда — нiколи. Дуже картала себе за те, що розгнiвалася, коли Оленка принесла кiлька поганих оцiнок. Хлiбороби села Кленоточi, зiбранi в сiльраду, слухали промовця з окунюватими очима, в яких виблискувала жорстокiсть. Вiн починав здалеку, а закiнчував корчуванням несвiдомих елементiв i зметенням ïх з лиця землi. Мирон Данилович Катранник подумав: Так би зразу й сказав — давай весь хлiб, бо вб'ємо! — як здобичник. А то кружить змiєм i мучить! Григорiй Отроходiн дивився на селян i думав, що вони — жуки з заскорузлими мiзками, а глядять, як шляхта. I на кого? А вiн вiдчуває свою правоту: постанова є — i виконай, чого б це не коштувало. Мирон Данилович думав, що хай уже вiн пропаде, а чим сiм'я винна? I до кого вдатися? Чого з ненашоï сторони лiзуть, сидiли б вдома... Ну, частину бери, i нам зостав; так куди там! Весь хлiб дай, а сам згинь. Ми ж не лiземо до них. От пiшли б по Москвi i в хату цього гризуна теж, i почали ритись: борошно сюди, картоплю сюди — все, все. А тепер спухнiть з голоду! Не йдем же. Коли б i могли, не пiдем. Микола, побачивши мiлiцiонерiв та партiйцiв, злiсно промовив: Хлiботруси! Андрiй i собi: А ми нi: ми хлiботруди. Вигляд промовця нагадав Катраннику страшного звiра, ящера, який часто йому снився. Священик порадив йому не впускати оману в серце, жити любов'ю та молитвою. Отроходiн iшов по вулицi й думав, що не так уже тут i погано — зелень, вранiшня роса. Тiльки раз вiн припустився помилки, закрутив роман iз секретаркою, котра виявилася з бухарiнським нахилом. Тепер вiн старається з усiх сил, щоб дiйшли чутки про його ентузiазм i його просунули вгору — до орденiв, путьовок, премiй. У недiлю люди стояли останнiй день у церквi, слухали проповiдь священика й плакали. Мати Катранника, Харитина Григорiвна, думає, що в селi справдi розпились i розсобачились! Стали непоштивi, насмiшкуватi, злi. Тому й кара на них насилається. Коли прийшла комiсiя описувати церковнi речi, натовп полинув разом iз нею. Стали ховати найкоштовнiше пiд поли, за пазухи. Начальник сказав, що все одно знайдуть, i звелiв знiмати дзвони. Дарiя Олександрiвна бачить, як у чоловiка, що не дотягував навiть до середняка, бригада двадцятип'ятитисячникiв забрала все. У сусiда бiля подвiр'я школярi скандують: Куркуль! Експлуататор! Вiддай хлiб! Сусiд спокiйно вiдповiдає, що хай подивляться на його руки i ще чиïсь. Дiти зиркають на бiлi, м'якi руки директора-партiйця, а той сердито велить ïм продовжувати. На подвiр'ï Катранникiв бригада вганяла в землю щупи, все перевернули, забрали хлiб зi столу, бурячки з дiжки, навiть квасолю, залишену на насiння. Мирон Данилович розказав новину, що через ïхню станцiю проïжджали Молотов i Каганович, наказали розбивати кутки в хатах i виносити весь харч. Самi потiм бенкетували у вагонах iз м'ясом, напоями i всiм iншим. Дружина остерiгала його говорити при дiтях, щоб не наганяти страху й щоб не сказали десь. Уночi Мирон Данилович вiдкопав захований клунок iз пшоном. Зварили рiденьку юшку, потай поïли. З тих пiр у хатi оселився голод. Катранник iшов повз колгосп. На подвiр'ï метушня — поздихала худоба, забрана у селян. Тепер шукають винних. Коли проходив мимо будинку партосередку, почув пострiл. Зайшли з рахiвником, а там застрелився секретар райкому. На столi телеграма з Москви про те, що треба здати державi 90 % хлiба, а далi — приписка рукою секретаря про те, що вiк цього зробити не може. Потiм Катранника викликали на допит, звелiли мовчати. Отроходiн незлюбив цього спокiйного чоловiка, який не втрачав своєï гiдностi, i вирiшив будь-що зiпхнути свою жертву з життєвоï дороги. Надвечiр до Катранникiв прибiгли тiтка Ганна i двоє дiвчат. Вони принесли церковну чашу, що сяяла, як живий вогонь, попросили порадити, де ïï краще сховати. Вирiшили звернутися до бездiтних пiчникiв. Тi викопали яму, виклали ïï цеглою й замурували там чашу. При цьому був Андрiйко. Потiм пiчник iз дружиною Мар'яною виïхав працювати на цегельному заводi. Пiсля голодного снiданку прийшла до Катранникiв комiсiя. Упов-новажений кинув: Гляжу, ще живий! Де ти ïжу береш, що не здихаєш? Вражений до глибини серця, батько подумав: Це менi смертi хочеш, присурганивши з своєï Москви, — за вiщо? Тобi ж не зичу гибелi! Знайшли закопанi в городi бурячки, розкричалися, наче натрапили на скарбницю царя! Дiти просили ïсти, а дорослi зацитькували: терпи, дитино! У магазинi продавали якесь борошно, котрим люди труïлися. У робiтника олiйного заводу Катранник купив чотири кружки макухи, i тим трохи живилися. Вiд голоду дiти не могли сидiти в школi, де ïм розповiдали, що ïхнi батьки — саботажники i як гарно в партiï. Вони зробилися землистi, худi, як жердини, нагадували маленьких старичкiв. Шукали на закинутих садибах щось ïстiвне. А ще ж тiльки осiнь! Млин зробили як фортецю. Хто з людей хотiв пробратися, били по чiм попало, i тi часто падали мертвi. Пiдводи ïздили, збирали загиблих. Мирон Данилович вирiшив поïхати на Воронежчину, де можна було помiняти одяг на хлiб. Ледь протиснувся у вагон. Коли задрiмав, злодiï його ледь не обiкрали. Сусiд порадив не мiнятися на борошно, бо одберуть, а взяти лузгу. Бабуся занедужала й померла. Лузгу перемелювали та пересiювали, i ïï ледве що можна було ïсти. Мирон Данилович дiстав на цукроварнi малясу. Малясник не став ïсти навiть голодний собака. Катранник навiдався знову до млина, бо Микола жовтiв i темнiв, не став ïсти. Звiдти виходили Отроходiн i Шкiрятов з мiшками борошна. На них кинулися голоднi, але мiлiцiонери вiдiгнали. Мирон Данилович допомiг сусiдовi поховсти старого, який був тяжко поранений при розстрiлi, закопаний ЖИРЦЄМ I якось вибрався звiдти та дiстався додому, але голод його доконав. За це сусiд сказав, що може скористатися одним з минулорiчних кагатiв бiля цукроварнi. Так Катранник роздобув трохи мерзлоï картоплi. Люди говорили, що диявол князює мiж людьми. Помер син Мирона Даниловича Микола. Дарiя Олександрiвна вирiшила поïхати з дiтьми до мiста. Кат-ранника забрали двоє й вiдвели до церкви. Там гнило в купах зерно, мерзла картопля. Сказали, щоб вiддав чашу, яку сховав. Били, обiцяли дати зерна, але Мирон Данилович не сказав, де чаша. Селяни вирiшили пiти штурмом на млин, але ïх розстрiляли з кулемета. Одна куля зачепила й Катранника. У мiстi — цегла i залiзо, брязкiт i галас. Нiхто нi на кого не гляне. Партiйщина високого рангу i звання, з яскравими зiрками на кашкетах i грудях, позиркує у виразi кислувато-погiрдливоï нудьги крiзь шибки легкових автомашин, що мчать пришвидшено: бо нiколи! — позиркує на трупи, розсiянi по вулицях, i вiдвертається випасеними обличчями. Страшенна зайнятiсть — треба спiшити на хронiчнi засiдання в хмарi тютюнiв i виголошувати без кiнця промови про будiвництво щастя. Довго ходила Дарiя Олександрiвна з дiтьми мiстом, але до прилавкiв з продуктами так i не доступилася. Одна жiнка в черзi, помiтивши зграйку метких пiдлiткiв, поскаржилася: Тут крадуть грошi. I це привiялось вiд чужих. Злодiйства в нас не було, нiхто дверей не замикав... Як хто вкраде курку, то десять лiт згадують; кажуть: он пiшли онуки того, хто курку вкрав. Дарiя Олександрiвна з дiтьми, переночувавши таємно мiж дошками в лiсоскладi, повернулася додому нi з чим. Село нагадувало кладовище. Мирон Данилович занедужав. Думав про те, де дiстати щось ïстiвне. Згадав про здохлого коня, якого закопали взимку. Зварили суп i ïли, ледве перемагаючи вiдразу. Настала весна. Мирон Данилович ходив з Андрiйком, шукав ïстiвного — мишачi запаси зерна, падалiшнi колоски. Вирiшили ловити горобцiв. Зловлений ховрашок був для родини щастям. Прийшов лист вiд косаря Калинчака, який запрошував Катранника на Пiвнiчний Кавказ на заробiтки. I Мирон Данилович, ледве ходячи, все ж зважився на поïздку. Коли вiн був у мiстi, потрапив у облаву. Селян посадили у вагони, завезли далеко, вiдкрили вагони й виштовхали людей у яр, а зверху пустили запаленi бочки та шпали. Мирон Данилович дивом уцiлiв. Коли отямився, виповз iз завалiв. При цьому наткнувся на хлiбину. Iшов, ховаючись вiд ïх. Трапилося допомогти залiзничникам, i тi пообiцяли пiдвезти на Кавказ. У дорозi чув, як супутник його говорив: Нищать хлiб нарочито i розоряють до смертi. В начальство ставлять непридатних, щоб бiльше бiди було. Катранник найнявся на однiй степовiй станцiï конюхом. Працював, заощаджуючи для сiм'ï грошi, надсилав ïх, не знаючи, чи дiйдуть. Був без посвiдки, тому незабаром його звiльнили. Важко добирався додому. Ледве дiйшов до подвiр'я й помер на порозi з голоду, тримаючи для сiм'ï хлiбину в торбi. Андрiйко виловлював з рiчки черепашок, але його прогнали старшi. Пiймали пса i з'ïли. Все частiше говорили про те, що почалося й людоïдство. Померла Оленка. Мати вирiшила взяти тi грошi, що батько заробив, i ïхати до мiста. Приïхали, але так у чергах нiчого й не вистояли. Дарiï Олександрiвнi вдалося обмiняти за свою срiбну застiбку трохи борошна. Коли сiдали на поïзд, натовп роз'єднав ïх iз Андрiйком. Мати приïхала додому в надiï, що син теж дiстанеться додому, але його не було. Хлопець, якого течiя внесла у вагон, побачив, що матерi немає, i розгубився. Проïхав кiлька станцiй, вийшов, повернувся у зворотному напрямi й загубився. Доïхав до кордону з Бiлорусiєю. Один дядько порадив поïхати туди працювати — люди там добрi. Андрiйко з хлопцями поïхав, усiх там узяли на роботу. Тягали гiлля, трохи пiдживилися. Але сумував за матiр'ю. А мати поïхала знову до мiста шукати сина, та там i померла iз зошитом Оленки в руках. Андрiйко повернувся. Його прихистили сусiди Петруни. Тiтка була до нього дуже добра, пiдгодовувала хлопця, а йому так не вистачало матерi. Вирiшив поïхати на ïï розшуки. А перед тим пiшов туди, де закопана була заповiтна церковна чаша. Все було на мiсцi. Коли вiдiйшов i озирнувся, побачив, що там пiдводиться якесь полум'я. Обрисами воно нагадувало чашу, ту, яка має принести порятунок.

Висновки У романi В. Барки Жовтий князь реалiстично змальовано жорстоку трагедiю голодомору 1932-1933 рокiв, переданий психiчний стан людини пiд час голоду, метафiзичне (духовне) пояснення апокалiптичних процесiв у тоталiтарному суспiльствi. В образах членiв родини Катранникiв утiленi кращi риси украïнського нацiонального характеру: безмежна доброта, всепрощення, терплячiсть, вiра, любов до ближнiх, збереження традицiй роду та народу. Основна iдея твору — це усвiдомлення всеперемагаючого оптимiзму украïнцiв (образ церковноï чашi), вмiння зберегти людську гiднiсть, високу духовнiсть за будь-яких обставин.

Метки Жовтий князь, ВАСИЛЬ БАРКА, Стислий виклад твору, Скорочено, Уривки, УКРАÏНСЬКА ЛIТЕРАТУРА ЗА МЕЖАМИ УКРАÏНИ, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
Жовтий князь